Смерть медузи (уривок 1)

І Передкнига

***

І заспівали на вулиці перехожі. Це були протяглі уривки старих григоріанських гімнів, хтось вклинювався з якогось дива у звуки натовпу словами з романсів. Це би виглядало і чулося дуже несвоєчасно і відразливо для розніженого класикою вуха, але тут контингент був не такий, цих не хвилювало нічого. Спів розносився околицями, підлітав вище будинків, перестрибував людям через голови шаленою хвилею і падав на тротуар знесиленими рештками зредукованих і розтрачених звуків.

-                   Що це таке? – запитала ти мене.

-                   Це щорічний парад і одночасно фестиваль воістину народного мистецтва. Його організовують і проводять самі ж люди, які ще вчора длубали каміння у шахтах, працювали в котельнях, бавили чужих дітей і взагалі займалися мало привабливими видами трудової діяльності.

На розі продавали солодощі та пиріжки. Захотілося придбати щось для тебе, і я це зробив. Дивлячись, як ти розгортаєш цукерку на патичку, як запихаєш той круглячок до рота, облизуєш, мені нагадалися хижі звірі у шлюбному сезоні. Зізнаюсь, я хотів би хоч на мить стати тією солодкою кулькою, але ти виховувалась у настільки порядній сім’ї, що смертельно налякалась власної першої менструації. Ти тоді абсолютно серйозно подумала, що вмираєш, та щоби не хвилювати зайвий раз батьків, вирішила нікому нічого не казати. І тільки тому, що ти нічого не знала про місячні, зранку твоє ліжко було виляпане кров’ю. Це було настільки художньо, ті криваво-червоні зигзаги і розмащення, і ти одразу зрозуміла на всі сто відсотків – станеш художницею. Сьогодні вже згадуєш про цей випадок зі сміхом. Ти малюєш картини, але вони не продаються. Тобі доводиться опускатися до легкого заробітку ілюструванням дешевих видань. Тебе кожного разу вивертає в туалеті після робочого дня, настільки чутлива твоя душа до краси.

Ти дивна. І бачиш вічність.

Ти не пишеш натюрмортів, ти їх препаруєш на полотні. Розкладаєш на окремі частинки свій внутрішній світ, у якому ще жевріє вогничок здивування простій травичці, котра не заснула і пробилася з-під землі пізньою осінню. Ти плачеш над нею, над її загибеллю, розуміючи, що більше допомагала б чомусь направду живому, аніж людям.

-                   Чому вони так голосно співають. Та ще й не потраплять в ноти. Ця фальш роз’їдає мене зсередини. Ходімо звідси…

Ми забігли у перший-ліпший під’їзд. Я притиснув тебе до помальованої синьою олійною фарбою стіни. Ти не дивилася мені в очі, десь у шию, туди, де защіпається комірець. Я притулив губи до гладкого чола моєї художниці, пропхав руку під легеньку гасову блузку, відчуваючи на дотик тепло і кров, котра ще не втомилася текти тонкими судинами.

Надворі травень.

В душі жовтень.

На вікнах – сльота.

Третій день ллє дощ, майже, як з відра, не припиняється ні на мить – небо опалеве. Гримить і блискає. Я від того майже не сплю, сиджу за книгами до пізньої ночі, а деколи й до ранку. Ці різні палітурки зігрівають руки і серце. Інакше хто?

А вона спить. Спить у сусідній кімнаті на ліжку з хрумкою, накрохмаленою за звичкою, білизною. Я навіть через стіну чую її сопіння. Вона – не ти. Я майже її ненавиджу, бо колись дуже сильно любив, але вона так і не спромоглась замінити мені тебе.

Я запустив руку, провів пальцями по гладкій спині. Ти затремтіла, підставила губи. Я не спішив. Я думав тоді, що у нас усе життя попереду, а бачиш, як вийшло… і в тебе найсолодші вуста на землі.

-                   Давай підемо і покатаємось на чортовому колесі, – запропонувала ти в перерві між пестощами у напівтемряві неприбраного під’їзду.

Ми вийшли на світло південних вулиць провінційного міста. Човгали підошвами мештів по запилюженій бруківці. Здавалося – перехожі нам підморгують і усміхаються з розумінням людей, які теж у далекому минулому відчували щось подібне, як співучасники злочину, як добрі оракули, що пророчать лише перемоги, незважаючи на реальний стан справ. І ти посміхалась їм у відповідь, а я замилувано за цим спостерігав.

То чортове велике одоробло скрипіло і вищало, трусилося від кожного поштовху мотора, мов кіт під холодним дощем. Сині сидіння нагрілися від сонця. Ми защепили пофарбовані нажовто ланцюжки. Ти підняла руки вгору, а на твоїй блузці під пахвами сіріли плямки від поту, і це було так зворушливо. Значить ти жива. Моя жива. Я провів по них пальцями невимушено, ти здригнулась, тобі лоскотно. Крізь тонку тканину прозирало біле тло ліфчика.

Ти дивилася вниз і час од часу заплющувала повіки, щоби не боятися висоти так сильно. Не люблячи її, все ж дозволяла собі сидіти на підвіконнику сьомого поверху будинку, в якому мешкала разом з батьками і сірим котом. Читала, пила молоко і мріяла.

Ти кричала. Просто так, бо хотілося кричати. А знизу наші силуети шукали ошелешені погляди. Вони не знали тебе, не знали мене, думали, мабуть, що у нас не все гаразд чи то у стосунках, чи то із головами.

Байдуже. Нам не було до них ніякого діла.

А вона спить і навіть не знає, про що я думаю, і що темна ніч мені світліша за день.

Послухай мене. Я розповім тобі все.

Я їхав тоді в трамваї з роботи, замаханий придираннями начальства, затраханий незрозумілими питаннями і наказами. Піди туди, зроби то… Вона виглядала свіжою квіткою в тому смердючому транспорті. А через кілька тижнів це квітуче, розпашіле диво влаштувалося на нашу кафедру. Не я, вона подумала, що це доля.

Ви зовсім різні.

Ти махала руками, мов крилами птах, коли хоче злетіти. І я направду думав – ти полетиш, але вгору, не до землі. І щезнеш за хмарами, щоби потім знову повернутися з долонями, повними туману і криги. І ті льодяні кристали просочувалися б талою водою крізь тонкі пальці, утворюючи на асфальті калюжі й великі озера. Ми би пускали на їхні хвилі паперові кораблики і лебедів у вільне плавання, і вони поверталися б до нас із трюмами, повними скарбів, з гілочками оливи в дзьобах.

Нас поєднали довгі язики псевдопророків, такі водяться в кожній установі, і вона вдруге подумала про невідворотність фатуму. Запросила на каву до свого дому. У неї чисто вимиті чашки і стерильний туалет. Я не знав, як реагувати на таку чистоту. Мені, простому кочовому романтику, достатньо було бараку з мінімумом умов, а тут таке… Через тиждень ми опинилися в ліжку. Пристрасть її виявилась такою ж бездоганною, без емоційних домішок, як і видраяний хлоркою унітаз.

Я убив би її, якби міг. Ще тоді. Але занадто боюся вигляду чужої крові.

Та вона і про це не відає. Учить цілими днями англійську, аби вималювати собі якусь далеку перспективу і поїхати геть від маразму. Нехай.

Чортове колесо. Чортове колесо. Чортове…

Колесо крутиться. Все це банально – скажете ви.

А в мене в кімнаті чотири столи,

А в домі моєму тринадцять вікон,

І можна чинити все без заборон.

Ти навіть пісні складала просто на вулиці посеред натовпу, у скверах, читала, співала на дахах літньою порою, намагаючись переговорити сонячне світло і шум червоних полум’я потоків на власний манер, за своїм, але нікому не відомим зразком.

Хто ти? Виявляється, що я не знав тебе зовсім.

І був вечір, і була ніч восьмого тижня наших походеньок містом. І був четвертий день фестивалю. І був місяць, і зорі на небі з-за гір. І були тихі будинки опівночі з рідкісними, подекуди жовтими вікнами століть. І були бухі перехожі, котрі нічого не бачили, окрім брудного взуття на своїх ногах. І були ввімкнені ліхтарі вздовж дороги, котрі світили блакитнуватим світлом, малюючи ним розмиті за Гауссом кола на землі, а їх веде сузір’я Лева. І були звуки-уривки музики десь так іздалеку, що вже нічого не розібрати, чи то полонез, чи то полька, чи то сумна повстанська народна. І були зашторені вікна, бо батьки поїхали геть на невизначений термін. І було твоє тіло – цей знак – у мерехтливому світлі воскових свічок, у важкому ароматі іланг-ілангу, у прозорості моїх намірів. Ми пили вино з корицею, говорили про перший секс, поетів епохи Розстріляного відродження, – монархів, воїнів, пророків[1], – картини художників-кубістів, шкодували Ван Гога, бо за все життя він так і не продав жодної своєї картини. Ти завжди ототожнювала себе з ним, якось внутрішньо. Це був подвиг із твого боку – відмовитися добровільно від прижиттєвої слави заради невизначеності після упокоєння на освяченій землі останнього притулку землян.

[1] Б.-І. Антонич. Знак Лева.