Світи і лабіринти (роман) (3)

ІІ

-                     Заради Бога, мене нічого не болить. Відпустіть додому.

-                     Не можу, – спокійно відповіла медик, перевіряючи пацієнта на присутність рефлексів легенькими пощипуваннями. – Тут відчуваєте? – хлопець ствердно кивнув. – А тут? – відповідь та сама.

-                     Чому?

-                     Як це чому? Ви, молодий чоловіче, в реанімації знаходитесь.

-                     Але ж мене нічого не болить.

-                     Ще й би. Я б дуже сильно здивувалась, якби боліло. Але я навіть чути нічого не хочу про те, щоб кудись вас відпускати. Ви тільки годину тому вийшли з коми.

-                     Я довго я там був?

-                     Хм… — чоло лікарки дещо посмутніло й поморщилось у задумі чи відкривати пацієнтові усю правду, чи його слабкий організм до цього ще не готовий. – Та як вам сказати? Не те, щоб довго, але й не мало.

-                     А що зі мною сталось? Чому я тут?

-                     Ви нічого не пам’ятаєте?

-                     Ну-у-у, дуже смутно.

-                     А ви пам’ятаєте, як вас звати?

-                     Так.

-                     Тоді це забуття тимчасове. Згодом ви все пригадаєте. А тепер – спати. Зараз медсестра вколе вам знеболююче і седативне. Завтра я чекаю вас у себе в кабінеті на огляді.

Лікарка вийшла. Поки прийшли зробити йому ін’єкцію, хлопець мав можливість оглянути приміщення. У цій лікарняній палаті він сам. Але вона була якась дивна. Абсолютна, повнотіла чистота викликала подив і спротив на ментальному рівні. Десь у лакунах підсвідомості ниділо відчуття, що такого бути просто не може, щоб ніякої тобі відколупаної плитки, ніякої потрісканої фарби, жодної як-небудь проведеної вапняної побілки. Усе біле й стерильне настільки, що неможливо було відрізнити, де закінчується підлога й починається стіна, котра плавно, непомітно переходила в стелю.  В палаті нічого зайвого. Можна сказати, що взагалі нічого. Окрім ліжка, на якому він лежав. Ліжко теж сліпило білизною. Вікон тут не було. Де двері – можна тільки здогадуватись, бо хлопець не встиг зауважити, яким чином медик покинула палату. Дивувала відсутність будь-яких запахів. Не пахло навіть ліками. Не помітив хворий і джерел освітлення. Таке враження, що самі стіни випромінювали світло.

До палати увійшла жінка. Вона була, як йому здалося, небесної краси, настільки правильними були її форми, котрі вгадувались під стандартним робочим одягом медсестри, і мала виразне й ідеально симетричне обличчя, що аж ніяково робилось. Йому вдалося визначити, що двері тут були ніби частиною стіни, вони розсувалися, реагуючи вмонтованими детекторами руху на кожного, хто приходив. А, може, не на кожного?

Медсестра мовчки підійшла до ліжка хворого. Натиснула невидимий ґудзичок на побічниці лікарняної постелі.  Над головою зі стіни одразу ж висунулась поличка. Жінка взяла звідти невеликий шприц.

-                     Що ви мені вколете? – поцікавився пацієнт.

Але медсестра проігнорувала його запитання. Мабуть, у цій лікарні в обов’язки персоналу не входять розмови з відвідувачами. Небесна красуня ввела хлопцю вміст шприца під шкіру на руці. Аж тепер хворий зрозумів, що лежить повністю роздягнений і навіть нічим не накритий. Йому стало ніяково й він захотів прикрити руками пеніс, але не встиг. Раптовий сон здолав його.

Ліс. Густий і непролазний ліс. Хлопець пробирався крізь хащі, дряпаючи руки, обличчя, роздираючи одяг на шмаття, яке теліпалось клоччям на його скривавленому тілі. Усе боліло, а надто голова. Ця кругловида частина скелета з м’язами просто таки розтріскувалась і розповзалась в різні боки. Здетонований мозок, здавалось, от-от вибухне й витече через очі, рот і вуха. Але він біг і не міг зупинитись. Падав, вставав, знову падав, забивався майже на смерть і уперто піднімався на ноги. Куди він так мчав? Від кого? Навряд чи хлопець міг дати собі відповідь на це питання. Він не знав. Не пам’ятав, чому почав тікати. Сонце світило вгорі. Верхівки дерев, скупані в сонячному світлі, яскравіли й переливались діамантово-малахітовим блиском. Листя на них шурхотіло шаманські деревні мантри: «Ш-ш-ш-ш-ш, ш-ш-ш-ш! Біж-ж-ж-ж-и-и-и! Ті-і-і-к-а-а-а-й-й-й-й! Ш-ш-ш-в-и-и-д-ш-ш-ш-е-е-е, ш-ш-ш-ш!» А ліс не рідшав, ліс чіплявся за капці, за пальці. Кущами цілував у злякані губи, бив низькими гілками по очах. Ще раз впав. Поповз. Не знати, скільки часу витирав черево об землю, але зліз у мілкий рівчак, де раптово закінчились стовбури й коріння. Встав і роззирнувся довкола. Перед ним була дорога. Гладка, чиста, можна сказати – свіжа. Хлопець пішов. У лісі крони дерев захищали від спеки, а тепер на голому гостинці сонце його так доймало, що аж язик розпух у роті.

Він йшов уже досить довго, але ще не зустрів жодного автомобіля. Ніхто не їхав ні туди, ні звідти. Якось на шляху йому трапився поворот. Хлопець почував себе уже досить кепсько, хотілось сісти посеред асфальту, вернутись у прохолоду лісу, лягти й умерти, лиш би ніхто не чіпав, хоч тут було, як у пустелі. Та внутрішнє чуття підказувало, що зупинятися на цьому шматку дороги не варто.

Коли минув поворот, то побачив посеред дороги фуру, перед якою лежав перекинутий рейсовий автобус, навколо розкидано море трупів і від них піднімався в небо їдкий сморід. Круки сиділи на них, відривали по шматочку їхні тіла. А кругом мертвечини намотували кола вовки.

Хлопець застиг. Він одразу ж забув про свій біль. Не так сильно нажахало його видовище купи неживих тіл, скільки боявся, щоб зграя сіроманців, яка внадилась на це місце з надією поласувати свіжиною, не занюхала ще й його. Бо від нього теж відходив заманливий запах крові. Але він даремно цим переймався. Тварини зовсім його не помічали, повністю зайняті халявною здобиччю. І вже через мить вовчі пащеки хрустіли людськими кістками, клики вгризалися в закостенілі м’язи, лапи вишпортували кишки та внутрішні органи, розтягували й розмазували їх по дорозі, як масло по скибці хліба. Спостерігаючи за цією кровожерною трапезою, хлопець відчув, як йому стає зле. В ноги й руки вселився демон тремору. Він побачив поруч себе зламану гілку, підняв її й оперся, щоби не впасти. До горла невблаганно підкочувала нудота.

Раптом хтось торкнув його плече. Він обернувся й побачив сиваня. Десь хлопець уже бачив це обличчя, але не міг пригадати, де саме. І автобус він цей бачив. І фура була йому знайома. І цей ліс навкруги. І навіть страшенні ями на дорозі – й ті кричали: «Згадай нас!» Але безрезультатно.

-                     От бачиш, що ти наробив? – звернувся старий до хлопця. – Чи ти думав, що переїдеш мене і отак просто позбудешся?

-                     Я вас не розу… — промимрив той у відповідь.

-                     Чи ти хотів би, щоб я став плодом твоєї уяви? – продовжував знайомий незнайомець. – Ні, хлопче. Ти мені заборгував.

-                     ?

-                     Ось, тримай, – у руках сиваня нізвідки взявся чистий аркуш паперу.

Хлопець взяв його до рук. Але тільки він торкнувся білої шершавої поверхні роздряпаними пальцями, з чоловіком почало діятись щось незрозуміле. Навколо одного з його очей спочатку почав проступати синюшний колір, потім з нього тоненькими цівками потекла кров. Далі замість ока утворилась діра, а звідти почав проростати якийсь довгий циліндричний предмет. Чим довшим він ставав, тим сильніше нагадував звичайний олівець.

Хлопець шоковано дивився на старого, не маючи сили відвести погляд. Вони обоє тримались за паралельні боки аркуша.

-                     Ти перший мав там бути, замість отих трупів, – промовив сивий літній чоловік. – Чому тебе там нема?

І тут, наче за командою, вовки повернули свої скривавлені морди до них. «Може ще встигну!» – промайнуло в голові хлопця. Він відпустив папір і кинувся навтьоки до лісу. Чомусь йому здавалось, що тиха велич дерев захистить від жорстоких і жаских пащек хижаків. Але практично одразу ж перечепився й упав у рівчак при дорозі. А через кілька секунд відчув на тілі гострі кігті й зуби. Збоку літній чоловік спокійно стояв, дивився на це й задоволено посміхався. Ця самозакохана посмішка – це останнє, що побачив хлопець. Але десь він її уже бачив.

Прокинувся в тій самій біло-стерильній палаті. Це тільки сон. Жахіття. Але хлопець не відчував переляку чи ще якихось неприємних емоцій. Його цікавило, чому це йому наснилось? Чому сон був настільки реальним, що навіть після прокидання відчувався біль від подряпин об гілки та вовчих укусів. Пацієнт обдивився руки і ноги. Так, про всяк випадок. Цілі, нема ні травм, ні слідів. На денці свідомості муляло неприємне відчуття якогось спогаду, який вперто не давався пригадати. Чи він там був колись? Та певно що не був, бо це просто неможливо! Хлопець трусонув головою, щоб відігнати нав’язливі думки.

До палати увійшла нова медсестра. Вона була подібна на попередню, але й чимось від неї відрізнялась, чимось незначним і невловимим. Наче вони були близнючками. Вона теж натиснула невидимий ґудзик на побічниці ліжка, і на одній зі стін відчинилась невеличка шафа на три вішаки з трьома однаковими комплектами білого одягу. Мовчазна жінка вибрала один і подала хлопцеві.

Він швидко вліз у лляні штани і куртку і сів на ліжку. Голова все ще ходила обертом. Чи то від сильних ліків, чи то від хвороби, а, може, й від привидів нещодавнього сну, котрі намертво загвинтилися в майбутні рефлексії. Хлопець відчував, що ці не то сновидіння, не то галюцинації так просто його не покинуть. Він став на ноги і глянув на медсестру. Та мовчки розвернулася до нього спиною, запрошуючи жестом іти за нею, і пірнула в напівтемряву лікарняного коридору.

************

За вікном вже давно стемніло, та додому їй зовсім не хотілося. Вона боялась, що коли піде геть, то завтра все стане зовсім по-іншому. Вона остерігалася можливої пустки. Дивне відчуття переслідувало її від учора, від того моменту, як їй зателефонували і запитали, чи не знає вона громадянина …. Якщо говорити про надмір довіри між ними, то його ніколи не було, але це єдиний чоловік, який мовчки слухав і не сприймав її, як резервуар для сперми. Якщо це можна назвати дружбою, то нехай би так і називалось, оте дивне спілкування між ними. Таке єдине для неї, незвичне серед її кола, де одні суперниці та коханці. На суперниць вона навчилась не зважати, а до коханців – ставитись, як до чогось одноразового, як посуд, яким можна покористуватись і викинути на смітник персональної історичної неминущості. Зрештою, хто зміг би їй заборонити сприймати життя саме так? З усіма однакова, непретензійна, розбещена до краю, всезнаюча шльондра, якій не потрібен ніхто, бо й вона не потрібна нікому. Зрештою, хто хотів переконати у зворотному? Пластикова лялька, розмальована фарбами тотального збайдужіння соціуму із пластиковим серцем сексуального вампіра. Псевдокуртизанка сучасності, яка давно впала в прірву. А коли вже летиш донизу, то чужі перифрази осуду відбиваються від душі, як тенісні м’ячики від стіни, бо значення має тільки те, на яку частину тіла приземлишся, і хто не посоромиться оплакати тебе перед натовпом.

І тільки з ним вона не одягала масок, не накладала грим на думки. А тепер сторожувала його, як вірний собака, щоби бодай не проґавити момент відторгнення смертним тілом безсмертної душі. Тоді хоч пазли спогадів залишаться й відчуття виконаного обов’язку. Адже й він був таким, як і вона. Жінка не знала цього напевно, але самотні душі завжди мають налаштовані на однакову величину напруги резистори. Вона майже фізично відчувала його полишеність цим світом напризволяще. Зрештою, як і кожного з нас. Тільки для когось шляхи втечі від себе максимально відкриті, а комусь в одиночці навіть жарівка не світить.

От у фільмах з драматичним сюжетом інколи показують, як реанімаційним хворим відвідувачі гладять руки, ноги, обличчя, цілують чоло. Плачуть. Цілують. Плачуть і знову цілують, ніби надія вже зачинила двері палати з того боку. А вона не гладила. Не плакала. Не гладилось і не плакалось їй сьогодні. Вона просто сиділа на розхитаному стільці неподалік, дивилась на його заплющені очі й слухала, як працює апарат штучного дихання. Часом їй здавалося, що вона чує, як тихо і монотонно хлопцеве серце переганяє тілом суспензію крові. За вікном шурхотіло листя дерев, які росли біля лікарні. А в палаті шаруділи лапками таргани по потрісканій масляній фарбі на стінах у пошуках поживи.

Обшарпані й посірілі двері палати прочинилися, й увійшла прибиральниця, на обличчі якої вже розписалася жирним маркером старість, з великою дерев’яною шваброю й ганчіркою, брудна вода з якої струменіла на підлогу.

-                     Дитинко, – зойкнула вона, ніби побачила щось надзвичайне, а не худющу руду жінку, – а ти що тут робиш? Тут не можна бути. Це реанімація. Хто тебе сюди пустив?

-                     Лікар дозволив, – спокійно відповіла руда.

-                     Який лікар? Фамілія.

-                     Заввідділом.

-                     Точно?

-                     Та справді дозволив. Чесно вам кажу.

-                     Але тут не можна бути, – не вгавала прибиральниця, паралельно миючи як-небудь вичовганий лінолеум із візерунковою імітацією паркету.

-                     А ти вижени мене! Спробуй! – гаркнула відвідувачка.

-                     Ади, я до неї по-доброму, а вона ще й гавкає на мене! – не стерпіла одиниця обслуговуючого персоналу. – Чекай-чекай. Зараз тебе звідси викинуть, хамлюго ти.

Прибиральниця-старша-жінка прожогом вилетіла з палати, начепивши на обличчя маску ображеного самолюбства. А через кілька хвилин прибіг дебелий охоронець. За його спиною ховалась та, що його покликала, протикаючи повітря вказівним пальцем у напрямку рудоволоски.

-                     Он вона, гівнючка. Каже, що лікар їй дозволив. Бреше, сволоч. Бреше і не червоніє. Як дозволив? Та тут не можна бути! Це реанімація! – голос прибиральниці чіплявся за фальцетні ноти.

-                     Заспокойтесь, Семенівно. Зараз розберемось, що, хто і кому дозволив,  – охоронець в чорній формі прискіпливо зміряв худу жінку поглядом. – Ви хто?

-                     Я? – перепитала рудоволоска.

-                     Так, ви. Що ви тут робите? Хто вам дозволив? Ви – родичка?

-                     Лікар цього хворого дозволив. А я – просто подруга.

-                     Просто подругам тут не місце. І ви мені, жіночко, баки не забивайте, що лікар не мав нічого проти. Цього просто не може бути. Він би обов’язково попередив, – глибоко гортанний голос охоронця нагадував далекий грім у небі.

-                     Запитайте в нього самі, якщо мені не вірите, – спробувала відмахнутись відвідувачка від претензій чоловіка в чорній уніформі.

-                     Обов’язково запитаю, навіть не сумнівайтесь. Але зараз ви пройдете зі мною до виходу. У палаті стороннім людям – не можна.

-                     Ну, будь ласка. Нехай я залишусь, – тихо попросила жінка.

Охоронець, глянувши в її благальні очі, уже готовий був капітулювати. Справді, що може зробити поганого ця худюще руде створіння в майці і джинсових шортах? І на наркоманку вона не схожа, швидше на вбиту горем сестру, яка чатує біля смертельно хворого брата, якому залишились лічені години. Він майже відступив під натиском незахищеності та дивно дитячої тендітності тих кістлявих плечей, котрі вона намагалася прикрити тонким шифоновим шаликом від нічної прохолоди, але новий потужний вереск прибиральниці не дав йому проявити оту краплю толерантного милосердя-собі-на-шкоду і переступити правила внутрішнього розпорядку лікарні.

-                     Яке лишитись? Де лишитись? А потім мені попаде через неї? Правила є правила! – жінка-не-першої-свіжості уже не ховалася за спину охоронця, а накочувала усією масою енергії на відвідувачку. – Виведіть її, виведіть! Я не хочу, щоб мене за неї взмахали в хвіст і в гриву! Я і так маю найменшу зарплату, а отримую звіздюлєй найбільше. Виведіть її геть. Тут реанімація. Все має бути стерильно!

Після цього вереску жінці з рудим волоссям захотілося істерично засміятись. Стерильно? Де? У цій палаті, де таргани відкрито лазять по стінах? Де біля умивальника відлетів передостанній кахель, котрий поклали мабуть, ще за часів побудови лікарні? Де на витертій підлозі візерунок лінолеуму видно тільки по кутках, бо туди найрідше заносить підошви? Де зі стелі на голову обсипається потріскана штукатурка, бо грибок гидкими сіро-жовтими плямами розрісся від сирості так масштабно, ніби його добривами підживлюють? Де постільна білизна вже не відпирається від бурих плям крові? Де в повітрі пахне вже навіть не ліками, а старими речами і лайном?

-                     Яка нахуй стерильність? – скипіла рудоволоска. – Ви навколо себе давно роззирались?

-                     Так, на вихід! – такого нахабства з боку сторонньої особи охоронець стерпіти вже не міг. Звичайно, він теж чудово бачив стан приміщення, де лежать хворі, і він сам не хотів би тут опинитися за жодних обставин. Але робота є роботою.

Тому чоловік у чорній уніформі рушив до відвідувачки з твердим наміром взяти її попід руки і вивести геть з реанімації насильно. Але жінка наче випередила його думки. Вона підняла вгору правицю й тихо, але твердо промовила: «Я сама». Чи то збіг, чи то коматозними й справді чують усе, що відбувається навколо, але в цю мить хворий легенько поворухнув рукою. Подруга на віть не почула, а швидше відчула ледь вловимий звук і різко повернулась до ліжка, обмацуючи поглядом кожен сантиметр зблідлої шкіри пальців.

-                     Ви це бачили? – запитала вона радісно. – Ви це бачили? Він поворухнувся. Поворухнувся!

-                     Жіночко, це звичайні судоми. Так буває, – поспішив розчарувати її охоронець. – Я вже з такого надивився.

-                     Дайте мені ще одну хвилинку, – рудоволоска підійшла до ліжка, стала й пильно вдивилась в обличчя хлопця, потім перевела погляд на руки, пестячи ним побілілі кінцівки, буравлячи й проникаючи до самих кісток.

Але нічого більше не відбувалось. Вона поправила ковдру, торкнулась пучками шиї. Рвучко розвернулась і пішла до дверей. Горда й недоторканна, наче одіозна королева. Ковтаючи сльози і страх залишенця напризволяще. У них же нікого крім них самих нема!

Білі нові пластикові двері реанімації зачинились за нею. Ці двері, як посміховисько, як ширма від реального світу недоремонтованих лікарень і занедбаних чиновниками світів. В коридорі біля стіни стояли дві лавчини, теж нові, дерев’яні.

-                     Якщо хочете, можете залишитись тут, посидіти. Он є на чому. Ніч надворі все-таки, – їй було не зрозуміло, чи то охоронець знущається, чи то ніяково і так невдало розігрує співчуття.

-                     Та ні. Я, мабуть, поїду додому. Можете викликати мені таксі? Будь ласка. У мене закінчились гроші на телефоні.

Вдома рудоволоску чекала пустка. Відчинені вікна й немитий посуд. Не хотілося навіть курити.

Ковдра прийняла в свої теплі обійми, подушка м’якістю заспокоїла розбурхану голову. Розхристані думки позащіпали піжами й вляглися спати. Очі замкнули світ на замок. І на поверхню вилізло несвідоме. А до неї в гості прийшло ірраціональне начало. І закрутилось, понеслось – сни, марення, незвідані світи, незнайомі люди.

Ходить сон біля вікон, а дрімота біля плота. Спи, рудоволоско, спи…