Світи і лабіринти (роман) (2)

-                     Ще немає аж такої великої біди, – заспокоював власну розтривожену самість. – Ну вбив. І що? Чи мало людей на Землі гине? Є вбивці конкретніші, гірші за мене.

Так він простував вулицею, не знаючи куди, бо варіанти уже вичерпались. І заколисував свою й без того напівдохлу совість безперервним бубонінням під ніс.

-                     Онопрієнко. Скільки числиться за Онопрієнко? П’ять десятків? І він це робив свідомо. Так, свідомо!

Хлопець ніколи не вмів керувати своїм голосом. А надто, коли хвилювався.

Люди йшли повз нього. Він ішов повз людей. Люди обзирали дивного хлопця, який розповідає сам собі незрозумілі, але дуже експресивні речі. А він бачив тільки світ під ногами, обмацував поглядом горбики камінців у асфальті.

-                     Нє. Ну він завалив, тупо завалив більше п’яти десятків зовсім лівих, абсолютно невинних людей. І це йому приносило задоволення, стало джерелом кайфу!

Зазвичай, якщо сильно стиснути кулаки, то пальці побіліють. А в нього почервоніли вуха й щоки.

Паркани. Лавиці. Будинки. Вікна. Вазони у вікнах на перших поверхах. Однотипно однотонні штори. Не дотягнуті до креативу вивіски. Недоглянуті двері під’їздів. Плитка на сходах, покреслена павутиною тріщин. Візерунки на плитці, втерті в однотонність тла сотнями пар капців. Площа. Вулиці. Ресторани. Церкви з проповідями та священиками. Маєтки умовно бідних. Кінотеатр, збудований ще за Брєжнєва… Брів, не знати куди, маркуючи навколишнє косим поглядом з-під брів. А все те пропливало повз нього, як сміття пливе за течією. І люди дихали в потилицю, і кашляли собі у руки.

-                     Чи можна отримати кайф від убивства? Онопрієнку було кльово, він кайфував. Чого ж мені так хріново?

-                     Бо ти не звик убивати, – якась сутність чоловічим і дуже знайомим голосом прошепотіла йому у вухо.

Його почули. Все… Хтось усе почув. Тепер він точно опиниться за ґратами.

Хлопець рвучко обернувся. Нікого. Здалось. А, може, це його совість має такий голос? Хтозна. Адже ніхто не знає, як виглядає ота совість. А вона, виявляється, ще й говорить людським голосом. Чітко так і розбірливо говорить. «Шиза?»

Авжеж! Він має гроші! І може купити квиток до села. Колись давно там жила його родина. Після родичів залишилася стара хата, де можна перебути певний час. Її стіни ще би мали стояти міцно. На подвір’ї є криниця, може ще не висохла. Їжу якось випросить у людей. А потім… А потім буде свято. Якщо не загребуть.

І знайшовся сенс його життя – добратися до вокзалу. Сенс на найближчі кілька годин. Бо від початку заблукав й опинився чомусь в іншому кінці міста. На таксі немає грошей. Маршрутки на автостанцію звідси не ходять. Іде пішки. Уважно ступаючи. Переходячи дорогу на зелене світло для пішоходів. Тримаючи руки в кишенях. Бо якщо він їх витягне на світло, то всі побачать його гріх. Те, що він – Каїн. Бо всі ми – брати і сестри во Христі. Але так склалось.

-                     Але я маю виправдання! – напевно, так самого Архімеда не еврикувало, як зараз його. – Я можу сказати, що вбив у стані афекту!

А люди вже скоса позирали на хлопця. Якась молодиця дала дитині іншу руку. Хтось міцніше затис сумку під пахвою. Дехто просто зупинився з думкою зателефонувати на 103. Мало що.

Та хлопець враз опам’ятався. Він опустив очі додолу й попрямував собі далі, покадрово вихоплюючи поглядом жести і міміку людей. І все вклалось у свої пази, заскрипіло, закрутилось. Двоногі гомініди пішли туди, куди мали іти.

-                     Так, це і було у стані афекту. У стані афекту. Афе…

Бурмотіння звуковими хвилями перескакувало з молекули на молекулу в повітрі, пронизувало невидимими нитками простір. Воно пришивало людей одне до одного, дерева до людей, траву до дерев, траву до бруківки, бруківку до перил, перила до сходів. Чіплялось невидимими інформаційними гачечками за бетон будинків і поверталося назад до власника. І так увесь шлях він то заспокоював себе, то картав, то виправдовував. А в очах давно уже світилося сигнальне: «Тікати!»

-                     Онопрієнко – козел. А я не козел. Мені не в кайф. Мені не в кайф. Я так і скажу – мені не в кайф.

Останні сходинки й ось він – вестибюль автостанції.

Чи в усіх містах вокзальні споруди такі масивні? Тут відчувається суєта, заклопотаність. Тут дрімає безмежно терпеливе чекання. Тут гостює свобода, бо можна купити квиток і поїхати геть звідти, де набрид і набридли. І не повертатися назад.

Черга безкінечно зміїлась і рухалась зі швидкістю 1 людина за 2 хвилини. Одні підходили, інші відходили. Здавалося, що ту людську стоніжку з одного боку надломлювали, з іншого боку – доштуковували. Неминуче рухалась вона до знищення, безкінечно відроджувалась і відростала, як голова античної Гідри. І десь посередині рухався з нею й він. А навколо нього мріяли люди, щоб хоч якось знівелювати тяглість і депресивність чекання. Бо це можна зробити тільки невинним вбивством часу, заповнюючи капсули свідомості думками про те, чого хочеться цього моменту найбільше, найсильніше. А в людей, зазвичай, дивні бажання. Жодної метафізики. Один суб’єктивний ідеалізм. На жаль, чи на щастя, є когорта людей, які не навчені мислити категоріями часу. Для них вартісне тільки те, що їх на даний момент оточує, бо вони можуть це помацати, понюхати, спожити. Тому й мріють про душ, про котлету в тарілці, про бакси в гаманці, про холодне пиво в спеку, про рай на Сейшелах і персональнихкерманичів яхтою. І жодне, курва, жодне, стоячи у черзі за квитком у рай чи пекло повсякденності, не помріє про мир на землі. Про це думається чомусь тільки на цвинтарі, коли ховають загиблих дітей. І то не завжди.

Жінка за віконечком каси була огрядною, але чистою. Справно ввела в комп’ютер назву населеного пункту. Із касового апарату під акомпанемент механічних деталей виповз акуратний білий шматочок паперу із маленькими фіолетовими  літерами. Квиток ліг на долоню й одразу ж увібрав у себе її тепло.

Під’їхав автобус. Білий з червоною смугою. Зовсім, як швидка допомога. Бракувало для повної ідентичності великого тогожколірного хреста.

У нього третє місце. Для подорожі якраз ідеально. Можна дивитись на дорогу через лобове скло, не тримаючи голову повернутою в один бік, а це дуже незручно, бо потім болить шия.

До транспорту почали напихатись люди. Жінки з сумками. Чоловіки з сумками. Діти. Запахло парфумами. Найдешевшими, приторно-солодкими. Рибою й спітнілими тілами. Дівчина тримала на руках чудернацький вазон – кактус на якому розцвіла велика рожева квітка. І всі навколо говорили, говорили, говорили. Безупину. Тріскотіли. Пліткували. Садили на словах городи. Готували вечері. Хоронили мертвих і кляли живих. І все це перепускали через особливу мантру «Господи прости», як через зелений коридор на митниці, де стовідсотково подолаєш уявний кордон навіть без неуявного хабаря, головне вчасно промовити чарівне словосполучення.

Але дивним чином та рівномірна балаканина й шум заспокоювали розхитану свідомість хлопця. Вона ковдрою лягала на його думки, обліплювала усі страхи, присипляла, гасила невротичні адреналінові викиди в кров. Вона затягувала, закликала пірнути без аквалангу в безодню цих несистематизованих звуків, які клали невидимі тонкі пальці піаніста на повіки, і два шматочки тіла усе важчали й важчали.

Хтось безцеремонно опустив важку руку на плече. Над хлопцем нависло розчервоніле від спеки обличчя водія.

-                     Квиток де?

-                     Що?

-                     Білєт показуй! – гаркнув чоловік.

-                     А, так, так.

Пасажир розтулив долоню, оголюючи тло тонкого паперу. Водій мимохідь поглянув на час відправлення, кинув коротке «Добре», сів за кермо, впустив до транспорту ще кілька одурманених літом пасажирів, зібрав з них данину й рушив.

 Хотілося спати. Автобус гойдався, наче колиска. З боку в бік, з боку в бік. Рип-рип, рип-рип, рип-рип. Тіло дедалі глибше поринало в сон. Із його закапелків проривалися уривки окремих фраз, проступали силуети невідомих людей на чужих вулицях. Темний привид Морфея бродив поміж них, торкаючи кожного тканиною чорного плаща. В його царстві якраз відцвітала весна, струшувала себе на землю абрикосовим цвітом. Рівномірним чудернацьким серпантином. Хлопець проходив крізь людей і серпантинний цвіт, поки не порівнявся з фігурою в чорному плащі. Вони стояли навпроти один одного. Морфей схилив голову під капюшоном, руки заховані між складками чорного полотноспаду. Начальник сонного царства торкнувся пальцем міжбрів’я хлопця. В той же час усі напівпрозорі привиди зі сну матеріалізувались, одночасно повернулись до нього і прошепотіли. Голосно так прошепотіли, майже прокричали: «Це мали бути квіти!». Хлопець кинувся тікати. «Квіти! Квіти! Квіти!» — доганяло його з одного боку. «Не втечеш! Не втечеш! Не втечеш!» — било по чолі та в груди з іншого. Не розбираючи дороги біг. Перечепився. Впав. І… прокинувся.

За вікном автобуса парканилась зелень лісу. Дорога зовсім погана. Водію доводилось маневрувати між вибоїнами та ямами. Останні метри бездоріжжя перед відремонтованою дорогою були особливо знищеними.

Щоби позбутися нав’язливого відчуття манії переслідування, яке ще розпливалось масною плівкою по усвідомленій реальності, хлопець почав вивчати ями, котрі ще чекали на гуму коліс. На оте різке й грубе проникання чорного твердого матеріалу в їхнє нерівноконтурне нутро, вимощене камінням і пилом. Саме так не шкодує свою жертву ґвалтівник, безцеремонно заповнюючи собою усі шпарини, навалюючись напруженою масою на чужий індивідуальний простір. Притиснути. Придушити. Зневолити. Підкорити.

Хлопець нудно спостерігав, як автобус, скрегочучи, фиркаючи викидами з вихлопної труби, завиваючи колодками гальм, хапаючи дрижаки від кожного камінчика на дорозі, наче шини – це ніжні ніжки молодої принцеси, долав метр за метром безпуття до рівно встеленої дороги. Ще трохи. Попереду – закритий поворот, а перед ним – спасенний гостинець, на якому вже можна не шкодувати коліс. І тут хлопець помітив посеред пилу й вибоїн постать. Дуже знайому постать. Сивий літній чоловік стояв на зустрічній смузі й вихоплював поглядом очі хлопця. З одного ока, можна було помітити, стирчав скривавлений олівець. Серед літа зима підкралась до хлопця десь ззаду, заповзла на ноги, добралась до рук і грудей, всілася на шию й почала піднімати волосся сторчма.

-                     Але ж я не Онопрієнко, – панічно забурмотів хлопець. – Мені не в кайф. То чого ж? Чого ти мене переслідуєш?

Напевно, мерці так само добре відчувають страх, як і пси. Сивий чоловік вказав пальцем на свого нажаханого вбивцю. Хлопець вдивився в обличчя нещодавно ще живого художника й побачив, як ворушаться його синіючі уста. Він щось говорив. Губи хлопця автоматично почали повторювати слова мерця. Спочатку невиразно, а дедалі вимальовувалося зовсім чітко: «Квіти. Малюй квіти. Не втечеш. Не втечеш. Не втечеш». Раптом нізвідки насунули темні хмара, але, на превеликий подив хлопця, з них не пролилось жодної краплі дощу. Зате почали сипатись білі альбомні аркуші  формату А4. Чисті. Незаймані. Здавалося, час зупинився. Люди навколо вже не тріскотіли, не балакали, а гугнявили, їхня міміка застигла, рухи уплавнились, як при сповільненому прокручуванні кінокадрів. А на руки літньому чоловікові, що одиноко стовбичив на дорозі серед білого аркушепаду, спланувала одна із тих аркушесніжинок. Він тримав цю чистоту аркуша в одній руці, а іншою почав витягувати з ока знаряддя вбивства – графітовий олівець.

У мозку хлопця в автобусі перемкнувся якийсь невидимий тумблер на позицію спротиву.

-                     Ні. Ні! – заволав він на весь транспорт і навіжено схопився з місця.

Одним скоком подолав відстань до водія й видер кермо з рук офігівшого чоловіка. З криком «Дебіл, що ти робиш? Сядь на місце, йобтвоюмать!» водій намагався відштовхнути неадекватного пасажира. Але той хваткою пітбультер'єра вчепився за пластик чорного тора. Звідки й сили взялись? Тим більше, що хлопець абсолютно не хотів зважати ні на лайку чоловіка з червоним обличчям, ні на те, що маса противника, прикладена до його пальців і рук, помножена на страх перед ймовірною бідою, може запросто потрощити кості на дрібні шматки. Він різко крутнув кермо й спрямував автобус на літнього чоловіка посеред бездоріжної дороги. Жінки в салоні запищали, діти заплакали. Чоловіки вхопилися за важкі валізи та поручні, намагаючись встояти на ногах, і триповерхово заматюкались. Водій вхопив спочатку себе за волосся, а потім хлопця за вуха, плекаючи дрібку віри, що відтягне того ненормального від свого робочого місця. Від такого натиску чоловіка з обличчям кольору печених раків хлопцеві ніяк не вдавалось тримати цю консервну банку на колесах рівно. Здавалось, от-от – і увесь цей металічний масив з червоною смугою на борту перекинеться догори колесами. А ще й ями по коліна.

-                     Я тебе, паскуду, переїду. Я тебе, падло, додавлю. Не переслідуй мене! – цідив божевільний убивця крізь зуби.

Хлопцю якось вдалось витіснити водія з його сидіння. Він сів і дав газу. Раптом колесо автобуса потрапило в глибоку вибоїні. Є на світі такі фатальні ситуації, коли все складається так, як найменше того чекаєш. Того, що шарова автобуса не витримає удару об нерівну площину ями, не чекав навіть водій. І ніби швидкість була не такою вже високою, але колесо покотилось окремо від транспорту. А далі все відбувалось, як у поганому фільмі. До хлопця почало доходити, що він наробив. Він поглянув у той бік через лобове, де мав стояти літній чоловік. Але там нікого не було. Він сильно заплющив очі й відкрив знову – нікого. Оптичний обман? Галюцинації? Нереальна реальність? Тим часом велика біла жерстяна коробка уже на трьох колесах упевнено хилилась на один бік. На хлопця хтось впав з пасажирів і притиснув до холодного скла. Водій, намагаючись нікого не придушити власною масою, вчепився за спинку сидіння, аж побіліли пальці, а сідниці вперлись якійсь жінці в ніс. Усе змішалось: руки, ноги, голови, сумки. Велика рожева квітка на кактусі сяяла чудернацькою зіркою над помішанням людських тіл. Мабуть, дівчині в останній момент вдалось виштовхнути вазон назовні. Залишалось якихось нещасних десять метрів до відремонтованої дороги й кілька сантиметрів до приземлення автобуса на бік. З-за повороту вилетіла фура.

Цього ранку в далекобійника був пречудовий настрій, незважаючи на те, що його обмахлювали в забігайлівці для туристів, що принесли недосмажену відбивну і пересолену картоплю, що дорогою він наїхав на скло й спустило внутрішнє колесо, а тому довелося півтори години з ним вовтузитись, бо шурупи закисли й не хотіли розкручуватись, що роботодавець зателефонував і визначив нові строки доставлення вантажу, а він у них стовідсотково не вкладеться, бо від самого початку розслабився, тому з нього спитають «по перше число». Але все це було дріб’язком в порівнянні з тим, що його дружина після чотирьох років консультацій і лікування у різних висококваліфікованих лікарів-гінекологів, а то й у шаманів-від-бога-чи-від-чорта, нарешті завагітніла. Тому улюблені пісні – на повний звук з програвача, посмішка до вух, і десь у шлуночках серця літали дрібненькі метелики, скоботали своїми тоненькими вусиками, а жилами замість крові – суцільна ендорфінова патока.

-                     Мені однозначно нині не щастить, – приречено прорік далекобійник і вдарив по гальмах, коли побачив, що нормальне покриття дороги раптово обірвалось, а впоперек його смуги розлігся білий рейсовий автобус.

Гальмівні колодки фури заскавуліли, як недорізане порося. Велика машина увійшла кабіною в кут маршрутки, протягла її кілька метрів і зіштовхнула у рів. Удар мав таку силу, що водій і ті пасажири, кому «пощастило» бути спереду, протаранили головами скло. Нещасних порозкидало в різні боки по дорозі.

Нарешті скрегіт металу по ямах і каменях затих. На кілька секунд настала тиша. Тільки було чути, як в лісі перелітають птахи з гілки на гілку та вітер прочісує невидимими пальцями й гребенями крони дерев, моделюючи різні зачіски на зелених кучерявих головах. Після недовгої мовчанки в автобусі заплакала перелякана дитина. Якась жінка кволим, повним жаху голосом, невиразно бурмочучи, намагалась заспокоїти малечу, ковтаючи і сльози, й окремі звуки зі слів. Один пасажир-чоловік уже трохи голосніше гукнув якогось Степана. Той слабо відізвався, доносячи до вух знайомого незв’язні речення про те, що йому сидінням притиснуло ноги й він їх не відчуває. Ще одна жінка раптом заголосила, як плакальниця на похороні. Хтось здогадався дорозбити бічні вікна. З автобуса, як фільможахові мертвяки з колективної могили, почали по одному вилізати ті, хто народився в сорочках, або ж їх час ще просто не настав.

Водій і хлопець упали на дорогу неподалік один від одного. Як не дивно, але поки  що він залишався при свідомості. Долаючи біль, а здавалося, що усе тіло – це суцільна рана, повернув голову до водія, припідняв трохи корпус і подивився. Чоловік з червоним лицем лежав у велетенській калюжі крові, він сильно гепнувся черепом об край ями, й тепер звідти поволі витікав мозок та змішувався із сірим пилом. Хлопець не бачив, що сталося з водієм фури, але міг припустити, що і йому непереливки. З приплюснутої кабіни ніхто не виходив. Монотонним виттям кружляв над місцем аварії звук клаксона, перетікаючи плавно на лісові хащі обабіч шляху. Напевно, далекобійник грудьми ліг на кермо. Якщо напружити зір, то на лобовому склі великої вантажівки можна було побачити краплі крові. Навряд чи щасливий майбутній батько був іще живий.

А люди вилазили по одному, допомагаючи звільнитись з полону червоно-білої купи металобрухту іншим, і шикувались вздовж автобуса, тримаючись хто за голову, хто за кінцівки, розтирали місця забою.

-                     Ади! – гукнув якийсь чоловік, побачивши нерухоме тіло винуватця ДТП. – Во, лежить фраєр! Придурок кінчений. Він певно обдовбаний. Ви чули, що він кричав? Сто процентів глюки ловив. Розвелось тих наркоманів! Тьху! – чоловік плюнув на дорогу в бік хлопця, до якого усі слова обурення розлючених учасників аварії доходили так, наче його помістили в титанову бочку з товстими стінами.

У когось із пасажирів зателенькав мобільний.

-                     Ма-а-а-мо-о-о! – дрижачим голосом, хлипаючи, відповіла дівчина, ймовірно, та, що везла кактус із рожевою квіткою. – Мамо! Я тут… аварія… автобус… Щоооо? Не знаю де… ліс… не знаю чи живі… щооо? Міліцію? Напевно, треба. Я? Ні, нічого не зламала… не знаю… Швидку? Треба, бо…бо… водій, певно, вмер – кров…на дорозі лежить… ага…

І тиша. І темінь.