Світи і лабіринти (роман) (1)

- Ні. Це все не те. Твій невиправданий інтелектуалізм ламає мозок.

Чай вистигав. Цвірінькали горобці. Було літо.

- Ну от нащо ти викреслював той кут? Ти хочеш малювати квіти чи бути другим Пікассо?

Ложка дзенькнула до стінки горняти й уляглася на столі, як розманіжена дівиця на пляжі.

- Уммм… з лаймом воно і справді смачніше, – прицмокнув. – Не збрехала Григорівна. Уммм… – голосне сьорбання чоловіка різало слух.

Хлопець зрозумів, що ця робота безповоротно й навіки зіпсована. Тому він зняв її з мольберта й почепив на те місце чисте полотно. Вкотре один і той же малюнок починався з легких розчерків олівця.

Літній чоловік став з чашкою за спиною у хлопця. Тепер його сьорбання дещо стихло.

Олівець літав по білому тлу, ніби метелик зачіпає крильцями різні поверхні. Цвірінькали горобці. Кричали дітиська. Було літо.

- Ну от що ти знову робиш?!

Рука несподівано зісковзнула і залишила необережну чорну лінію на білому.

- Ти художник, а не кресляр. Нащо тобі стільки гострих кутів? Треба малювати плавно. І жити треба плавно.

Чаю в горнятку майже не лишилось. Цвірінькали горобці. Кричали дітиська. Велосипед дзеленчав дзвіночком: дзінь-дзінь. Було літо.

Плавно. Плавно. Усе має бути плавно. А в дитинстві вони з братом ходили в плавні ловити раків. Раки щипали клешнями, а потім червоніли в окропі. Тепер над братом червоніють штучні маки. Не пошкодувала його хвороба. Колись вони їли клешнатих, а згодом cancer з’їв його.

Маки! Це мають бути маки! Розсипом по підлозі, як вироби з дорогоцінного каменю.

Бажання заволоділо руками. Кришечка від тюбика з фарбою впала й покотилась. Тоненька зміючка карміну клубочком накрутилась на палітрі. Пензель втоптався у неї, увійшов стрілою, що враз розкрилась, і виявилось, що то волосяна парасолька. Грубими мазками хлопець вимащував білизну полотна. Короткими. Червоними. Ніби кров’ю писав.

- Ну і що знову таке? Чому червоний? Це банально – червоні маки. Креативніше треба. Жовті, наприклад. Чи блакитні. Чи взагалі різнокольорові. Ти ж не пишеш натюрморт. Ти – пейзажист думок, а не натури.

Наступне полотно. Клацнула кнопка на електрочайнику. Несподіваний порив вітру здійняв в повітря штори й пилюку. Стукнуло горня глухим звуком до стола. Цвірінькали горобці. Галасували діти. Велосипедний дзвіночок невблаганно віддалявся: дзінь-дзі… Було літо.

Але ж це несправедливо! Хлопець ніколи не відчував себе натуралістом! Радше дадаїстом, імпресіоністом, постмодерністом. Та ким завгодно! Тільки би не малювати застиглі яблука й сині Карпати з калиною на вершинах.

Але ці маки – це інша річ. Їх нікому не можна чіпати.

Та на цей раз, хоч і плавно, та плавні назад не повертались. Не хотіли. Тож нехай будуть блакитні. Але не маки – минуло бажання. Нехай будуть… орхідеї. Квіти краси та смерті. А тепер треба старанно вималювати кожну рисочку, кожен штришок прокласти так, аби ці квіти здавалися космічними, а махровість їхніх пелюсток відчувалась на дотик. Колись так само хлопець фанатично запам’ятовував кожну рисочку обличчя перед тим, як опустилось віко.

Трагічна краса смерті пройшла попри нього двічі. Вдруге біль вже так не дошкуляв. Одне нерозуміння, для чого голосити, якщо ріки сліз – це не ріки води живої. А насправді воскресити тих, кого колись любили, можуть лише спогади, добре закарбовані в якійсь там частині мозку, яка відповідає за експліцитну пам'ять. Сльози йому тільки б завадили уважно та прискіпливо оглядати знову і знову, усі деталі образу, чорні кучері, білу сукню, гостренькі нігтики на вихудлих жовтих пальцях. І взагалі цей тіло в труні й близько не нагадувало його перше серйозне кохання. Та ж вона мала стати його дружиною! Він давно полишив звичку носити її фотокартку в гаманці. Але ж пам'ять його – не зрадниця. Мабуть, Акубенс[1] таки нагородив його своїм прокляттям.

Хлопець уже навіть не слідкував, як він кладе мазки на полотно. Пензлик рухався окремо від думок.

- Ну що з тобою сьогодні? Ну які орхідеї? Та їх малюють геть усі, ком не ліньки! До сраки ту мазанину! Ще раз давай!

Руки затрусилися. Пензлик і палітра впали на підлогу.

Чайник відбулькав своє. Задзюрчала вода, затоплюючи чайне листя в горнятку. Ложка блискучим металом прорізала окріп. Вітер стих. Штори вертикально завмерли. Чоловік у літах напружено задмухав на свіжозаварений гарячий чай. Не наважувався надпити. Тільки сопів. Пищали дітиська. Якась істеричка верещала на сина. У під’їзді зі сварливим скреготом відчинялись і зачинялись не змащені двері. Цвірінькали горобці. Було літо.

Знову все спочатку.

Але молодий художник відчув, що цього разу з барвами йому не по дорозі. Рука поспішливо ухопила вуглик.

- Як твій делірій? Ти ще літаєш?

Літній чоловік нарешті наважився, сьорбнув і скривився.

Та ні. Йому вже не зачіпають подібні питання. Справді, минуло не так багато часу, відколи він відбивався від чортів посеред вулиці, плутаючи їх із реальними людьми. Весело було. Своєрідний транс. Відкриваються усі чакри й не чакри. Починаєш відчувати бога в собі, а швидше, себе богом. Починаєш бачити, яким світ є насправді та ким він заселений. А потім його позбавили того «третього ока». Тиждень абстинентного синдрому й крапельниць випалили та вимили усю чудодійну силу делірію. Художню творчість призначили, як додаткову антидепресанту терапію.

Але яка там в диспансері була санітарка! Мрія кожного портретиста. М’які риси обличчя. Відкрите чоло. Великі здивовані очі. Маленький носик без горбиків. Гостреньке підборіддя. Пухкі губи. Прямий водоспад русявого волосся. За її постаттю усі голови у відділі повертались. А вона відмовляла. І йому відмовила. І такий йому жаль зайшов, що мало не зірвався. Хоч і не можна. Хоч він міг померти. А, може, у краще було б, якби й справді не стало? Дотепер болить. Ці правильнопортретні риси його розтоптали, як черв’яка на дорозі. А які вона могла мати стосунки із запойним алкашем, якому немає що втрачати? Ніякі.

- Правду мені казали, що ти нездара! Що ти малюєш? Ти мені енне полотно вже зіпсував! Домовлялися же про квіти. А воно якусь Дусю з четвертого поверху наркології шкрябає!

Горнятко сильно вдарило об стіл. Чай вихлюпнувся й утворив калюжки на коричневому тлі.

- Я не маю більше з тобою ніякого терпіння! Нащо ті портрети? Ми мали завдання – незвичайні квіти! Квіти!!! Ти хоча б значення того слова знаєш? Придурок.

Лице хлопця вкрилося маками гніву. Тіло напружилося перетягненою струною. Шматочок вугілля в руці став чорним попелом. Заскреготіли зуби.

- Послав мені божок ваш палатний, лікар ваш охрінівший, нездару з нездар, який сільських Дусьок фігачить на дорожезному полотні. Хто мені за це заплатить? Ти?!

Літній чоловік боляче тицьнув пальцем хлопцеві між лопатки.

- Алкаш кончений. Пішов звідси!

Знову приперся вітер і поставив жовті штори сторчма. Пилюка знадвору ввірвалася до кімнати. Двері під’їздів дому навпроти скрипіли й гупали. Десь задзеленчав мобільний і чиясь бабуся голосно відповіла: «Альо!». Хтось колисався на ржавій гойдалці. Запчастини її натужно стогнали й казилися свистом. Повернувся з далеких мандрів велосипедний дзвінок: дзінь-дзінь-дзінь. Верещали, сміялися діти. Якась ненормальна матюкала сина. Малий вив і ревів: «Ну ма-а-а-а-а-а-а-а-а-и-и-и-и-и-и!». А з полотна дивилась уже ненависно красива санітарка. І мозок закипів. Рука вхопила олівець і з усієї сили ввігнала його гострим кінцем в око літнього чоловіка. Фонтаном бризнула кров. Від несподіванки той навіть не зойкнув. А олівець дерев’яним тілом вгрузав у м’яку плоть щоразу глибше. Наостанок сивань змахнув руками, наче крильми, й увесь його масив гепнув на підлогу.

- Я не нездара. Я – Пікассо.

Цвірінькали горобці. Було літо.

********

Нуль натуральності. В її образі було нуль натуральності. Щось химерне таке, як горгульї на старих будинках.

Після всього, що сталось, він міг піти тільки до неї. До її кудлатих антенок на голові, які вона називала волоссям. До її білої, як молоко корови, шкіри, густо всіяної веснянками. До її вічно нахімічених червоною помадою тонких губ. До її кістлявих рук і ніг, ніби вона місяцями нічого не їла. До її синіх з поволокою та з вічно розширеними зіницями оченят, густо підведених чорним олівцем над синцями від хронічного недосипання. В тих очах намертво загніздився дитячий інфантилізм. До її пласких, як дошка для прасування, грудей, що стирчали під майкою малими пуп’янками. До її джинсових шортів, вимащених усім-на-світі та дешевим їдлом, що тримались нижче пупця на чесному слові. До шару тонального крему на її обличчі, накладеному поверх дрібних прищиків та тих дурнуватих рудих плямок так майстерно, що позаздрив би професійний муляр-штукатур.

В її домі, як завжди, тхнуло пригорілими котлетами та скислим чимось. Вона жила абсолютною самотою. Навіть таргани давно виселилися з її квартири від незмінної пустки в холодильнику. Тільки цигарки й пляшка вин як математична константа її відособленості від глобального розчарування.

Нині вона була без того бойового розфарбування, бо лише полудень. Півні ніколи не служили їй будильником, тому жінка просто ще не встигла «набути пристойного вигляду».

- А хто ж це у нас?

- Віндзори чекають первістка!

- Я без макіяжу.

- Ти прекрасна.

- Можеш не роззуватись. Підлога і так брудна.

- Ти хоч колись її миєш?

- Тільки для коханців.

- Хтось має бути?

Він увійшов до єдиної кімнати й шубовснув на незастелене ліжко.

- А ти прийшов мені вставити? Якщо так, то я вимкну мобільний. Навіть презики десь маю. Треба поритись у шухлядах.

- Не парся. Ти не цікавиш мене, як жінка. Забацай кавки.

Вона пошаруділа китайськими плюшем на кухню.

Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так.

На стіні висів старий годинник із зозулею, котра щогодини виштовхувалася спеціальним механізмом з малого віконечка й кукала так, що сусіди до першого поверху разом з перехожими за вікном безпомильно знали, котра зараз година.

Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так.

Від самого початку це були дивні стосунки. Ніхто з них не пам’ятав, коли, де і як вони познайомились. Але попри божевільний безлад (чи то безлад божевільні) в її квартирі, йому було тут затишно. Усю музику спокою створювали штори. Ці два шматка темно-бордового цупкого крепу забезпечували півтемряву кімнати. Так менше помітна сивизна не витертих від пилюки меблів нібито-червоного дерева й надмір одягу по кутах. Так можна виспатись, коли усі набридають.

Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так.

Дивні стосунки. Він нічого про неї не знав. Вона ні про що його не розпитувала, а він і не бажав розповідати. Хоча чому дивні? Мабуть такими мають бути ідеальні пари. Сидіти на кухні і пити. Каву. Вино. Горілку. Шампанське. Пиво. Чай. Що є. Те й пити. Курити. І мовчати. Годинами. А потім засинати в одному ліжку, наче старе подружжя, яке проіснувало сорок років у шлюбі й уже давно навіть не ненавидить одне одного.

Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так.

Напевно вона запалила цигарку. До ніздрів хвилями докотився характерний сморід. За звичкою він теж намацав у кишені власне нікотинове щастя. Не встаючи з ліжка, заповнив камери легень важким пекучим димом. Одразу ж відчув на грудях важкість бронзової попільнички з орлом. До голови завітала погана думка, що цим витвором людських рук і ливарних станків можна запросто вбити.

Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так.

- Спини той клятий годинник. Хай не цокає.

- Шиза?

Настала тиша.

- Кава на столі. Бухнем вина?

- Я підшитий.

- А я хочу.

За нею захлопнулись двері квартири. Недопалок зламався акуратно посередині від притиску до дна попільнички. Руки вільно лягли обабіч тіла. Розслабились. Тіло стало важким, наче з цементу. І тиша. Огортала липким потоком. І було чути, як росте волосся на голові й шарудять по гілках завіконних дерев дрібні комашки. І ніяких думок. Повний релакс.

Тиша чорною дірою затягувала в себе. У декого відчуття, ще летиш вниз. А він піднімався вгору. І несли його дух невидимі атоми-крейсери у відкритий космос. Стан невагомості. Повна апатія. І тиша повсюди. Як павутина.

Щось у порожній квартирі несподівано стукнуло. Невагомість щезла. Він розплющив очі. У прямокутнику дверей стояв і свердлив його одним єдиним оком літній чоловік з олівцем у голові. Хлопець повільно сів. Ні запитань. Ні слів.

Двобій поглядами тривав довго. Хлопець не наважувався встати. Чоловік не хотів підходити. В голові – як на морі у повний штиль. Погляди. Погляди. Погляди.

Нарешті нездара-художник-Пікассо машинально провів рукою по простирадлу. Пальці наштовхнулись на щось дуже знайоме на дотик. Шершаве й пласке. Він підніс знахідку до очей. Звичайний аркуш акварельного паперу. Звідки?

Скільки хвилин потрібно, щоб розгадати загадку предмета, який невідомо звідки з’явився там, де найменше на нього чекали? Мабуть доти, поки не відволічуть сторонні рухи чийогось тіла. Особливо вихоплюють із задуми рухи тих тіл, про які знаєш, що вони гіпотетично неживі.

Хлопець побачив, що літній чоловік вхопився обома руками за олівець і поволі витягував його з ока. Йому враз закортіло увігнати дерев’яний предмет ще глибше, щоб той графітовим стержнем вийшов з іншого боку черепа. Він різко підхопився з ліжка й… упав на голу брудну підлогу. В кімнаті нікого не було.

Хлопець встав, обтрусився й пішов на кухню. Серце стрибало, як мавпа в клітці. Чашка вистиглої кави вливалась у стравохід бурхливим коричневим кавоспадом. На зубах заскреготів фус.

Клацнув замок дверей. Ноги й руки схололи.

- Я вже є. Ти ще не передумав? Дивись, що я маю! Я вчора розжилась трохи на бабоси й можу тепер собі купити все на світі. Мартіні! А що? Один раз живем.

Він уважно подивився на неї. Напевно щось було таке в його погляді, що примусило її відступити назад.

- Шиза?

Кімнатний настінок забамкав. З дерев’яного кубла виштовхнуло зозулю на довгій жердині.

Бам-ку-ку, бам-ку-ку, бам-ку-ку, бам-ку-ку!

Він зригнувся. Від скронь по щоках тоненькою цівкою покотився піт. Але розбурхане нутро, як на диво, заспокоїлось і вляглося на відпочинок. На скроні накочувала уже звична апатія.

Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так. Тік-так.

- Маєш пару гривень?

Вона розтулила руку й на витертий килим впало кілька монет і різнобарвних банкнот. Він підійшов, нахилився. Вигріб з тієї купки синій папірець з портретом Богдана Хмельницького. Решту позбирав і дбайливо поклав на трюмо.

- Я колись поверну… з процентами…

Двері за ним дзвінко й металічно клацнули замком. Він прудко збіг сірими сходами з четвертого поверху. Вулиця, як боксер, заліпила сонячним хуком в очі так, що спершу навіть заболіло. Різкий запах озонової сирості розтирався по обличчі масним шаром. На сході чорніла, щоразу більше віддаляючись, нещодавня гроза.

Він якось приречено вдихнув залишки дощу, наче студент на сесії перед тим, як зайти до аудиторії, де чекає розлючена попередніми незнайками екзаменаційна комісія. Запхав руки в кишені штанів. Згорбився, як покруч. Напевно, таким чином він намагався закритись від позірно-реальної цікавості зовнішнього світу. І пішов геть від її будинку.

А в неї через годину алкогольна пляшка уже спорожніла. Чергова порція добірного розширювача свідомості доживала свої останні мілілітри у граненій склянці замість вишуканого кришталю. Коли жінка хмеліла, то вмикала телевізор. Бо в такі моменти самотність ставала настільки нестерпною, що хотілося просто з кимось погомоніти «по душам».

Переважно їй щастило на кілометри реклами. І тоді вона плакала над щасливим життям сімей, котрі збираються в чергову подорож, чи готують пропарено-зневоднену вермішель «Мівіну», після якої усе буде смачно. Робила з ними дорожезні ремонти, годувала псів «Віскасом», а котів – «Педігріпалом». Виводила плями «Аріелем», зустрічала щирими обіймами, скептичними реченнями та здивованими відкриттями Мухарського з «Тайдом», чистила зуби різними пастами, ліпила до білизни прокладки, які запобігають появі червоних плям на білих штанах під час місячних. І плакала, плакала, плакала. Ревла. Надривно й фальшиво. Так пускають сльози професійні актори та п’яні курви, котрі не виходять заміж не тому, що не щастить, а тому, що нема бажання прати чужі шкарпетки і дружити з баняками. Так і в неї могло бути усе зовсім по іншому, якби, якби, якби…

Та цього разу по телевізору транслювали новини. Диктор – модний мачо з приємним голосом професійного бабія. Він одразу їй сподобався. І було не так важливо, що саме він говорив, бо фрази шматками проривалися крізь алкогольну завісу в мозку між Его та ідіоматичною підсвідомістю.

- Сьогодні на вулиці… вбивство… Жертвою… художник…, який на громадських… хворим на алкоголізм… реабілітацію… Як повідомляють… органів, особу… встановлено. Це… світлину… екрані… Якщо… про… злочинця… чи… де-небудь… за номером 02.

- Бо-о-оже! Яке ж воно кльове! Я фігію! Ану ходи сюди, золотко. Дай я тебе чмокну. Мммм, який ти вкусняшка! Бухнем?

Скло склянки дзенькнуло об скло екрану.

- За тебе, морда з телека.

Останні градусні краплі розтеклися вогнем по стравоходу. Зателенькав мобільний.

- Так. Я-а-а? Ні-і-іц. Хоч? Ну дава-а-а-й. Жду… Так. Де відро і швабра? Нічого в цьому хаусі знайти не мож. Скільки можна цей срач терпіти?..

[1] Арабська назва сузір’я Рака.