Казочка

Розповім я вам казочку. А щоби місяць не діяв на нерви, засуньте штори, бо вчорашня полуда не була такою яскравою, як зазвичай. І спадала вона значно швидше. Сповзла по масках і встелилася червоною голлівудською доріжкою до основного пункту рецепції (зупинку, до речі, в таких випадках обирають, здебільшого, самостійно). А навколо – зграї папарацеподібних і шакалоусміхнених доброзичливців у лапках. І кожен з персональним Ісусом на виставку, плакатом і біл-бордом на чолі замість третього ока, та з протилежним обличчям єдиносущого Януса на потилиці. Ви ще дотепер надієтесь, що ці законослухняні та завждинапоготовідопомогти громадські гвинтики отак зразу подадуть руку посеред степу вашої неслави? Чи зводите собі рахунок на додаткових тузах у їхніх кишенях? Їм немає ніякого штибу до чужого кредиту довіри, а їхні леза завжди бездоганно ріжуть: направду, найкраще людей розважала тільки смерть намислених ворогів. І якщо особиста Кліо вам посміхається зараз, то це зовсім не означає, що імена ваші ще не вписані до Зеленої книги майбутніх мешканців тих міст, де одночасно шелестять осики і дуби і пластиково-тряпчані квіти парного числа.

Розповім я вам казочку. А щоби краще спалось моїм улюбленим, то уявіть собі Горгани і їхній трембітний спів. А потім одразу ж забудьте. Бо в тих горах-негорах… А, може, то були забетоновано-помальовані скелі з печерами, які відрізнялися хай-тековими обладунками. Як давні лицарі, відсвічували ними на сонці, ховаючи під тонованим забралом офісні очі, і було їх сотні, і тисячі, і тисячі тисяч. І тісно їм було у межах одного міста, аж вулички губили сенс дворядовості розміток, і дерева маліли у їх тіні. Не родили там смоківниці, висихали усі надземні колонки, ржавіли замки на дверях стародавніх, покинутих палаців і липло болото до березневих підошов.

Розповім я вам казочку. А щоби вас серед ночі не будила жага вологи, уявіть зимні води Пруту. У тих річках, а, може, і не річках, риба водилася різна: і стонога королівська форель, і дрібна вампіриця-плотва, і карасі-самураї косяками танці витанцьовували на зеленому камені. А тамтешні аборигени божилися, що бачили навіть у прозорій глибочіні чотириногу черепаху-синьоочку, панцир якої є твердішим за титанові монети до того часу, поки на нього не плюнеш тричі і не заспіваєш про любисток. Але мало хто на таке наважувався, бо тоді сам одягав ту черепашину хатину на себе. А ще бачили шістнадцятищупальцевого молюска, котрий харчувався виключно красивими руками прачок. І навіть показували усім туристам часточку панцира та слизьку присоску на знак правдивості власних візіонерських потуг. І можна було б їм вірити, якби за кілька гір не отаборився прикордонний виїзний ярмарок з усілякими штукенціями, дивними і доречними. Хоча, як на мене, немає підстав сумніватися у клятьбі бідних селян, адже чорношкірі українці теж існують.

Розповім я вам казочку. А щоби проти ночі не завітав у гості недобрий бабайко і не випив дихання ваше, уявіть себе на висоті пташиного лету. І нехай вже краще вас жаба задушить, що ви не сизокрилі яструби, аніж якась незрозуміла вигадка давньоязичницьких племен. Бо те, що можна побачити глобально з висоти освіченого птаха, у закріпачені суєтою суєт і Молохом комплексів мізки не вкладається. Бо воно не гумова куля і не різнобарвний пластилін, і не плазма, котра приймає форму заповненої нею пустоти. Це їжак із гострими голками, що проштрикнуть свідомість наскрізь і через дірки буде свистіти вітер змін, це малахітовий квадрат із чотирма кутами, який не розламається від ударів у спину, це трикутник із всевидячим оком, яким так люблять лякати одні інших заради не ставлення дурних запитань. Але ж забули, забули ж бо, що око все-таки всевидюче. Так може пора завершувати будівництво приватних кунсткамер, а сісти за стіл переговорів і вирішити, нарешті, що з цим усім робити, поки не прийшли гладкі і борзі і не встановили чергову дошку пошанівку сатанинського у людському. Бо ви ще не чуєте, бо ви ще спите, а за рогом вже випрошує притулку Маразм-скоморох з бубном на шиї і саранчею в дорожній сумці.

Розкажу я вам казочку. А щоби не турбували моїх золотих триповерхові жахіття, то перенесіться уявою туди, де буває найтепліше і найспокійніше у пору повеней і вітрів. Там цвітуть сади забуття, там гуляють за ручку тихі й покірні, там ллється вино і ламається хліб. Там з усіх птахів найбільше поважають голубів і чорних галок. Там співають, фальшивлячи, але нікому то не заважає. Там тиша у серці колобродить триголовим Цербером. Там шанують символ Землі, щороку її запліднюючи. Там усе життя половинне і недоречне, бо жертовні дари несуться не за призначенням. І ніхто не розуміє, чому пазли не складаються в картинку, чому фарби розмішуються начорно, чому Той, кого щоденно задобрюють, щорічно повторюючи шлях Сонця, не слухає, не дивиться, не… Бо Він – не Сонце, а щось інше і більше, бо світогляд повинен бути чистим, бо кожному воздасться за вірою його.

Розкажу я вам казочку...

03.-13.11.2014 Калуш