Палац утраченої слави (містична новела)

— Що ти бачиш перед собою? – несподівано десь ізбоку пролунав незнайомий чоловічий тембр. Масний такий, хоч бери й масти на хліб.

— Натовп, — якось автоматично відповів я.

***

Я маю звичку кожного ранку пити каву перед тим, як зануритись у рутину повсякденної роботи. «І що в цьому особливого?» Дійсно, мільйони людей зранку смакують чорний, гіркувато-густий напій, завезений до нас із далекої старовинної Ефіопії за посередництвом Османів. Запарювання кип’ятком меленого коричневого порошку для багатьох вже стало своєрідним особистим ритуалом. Ці дії достатньо прості. Їх до снаги  з легкістю повторити кожному, хто має бодай одну руку: насипте дві чайні ложечки меленої кави в улюблене горня, долийте киплячої води з не менш шанованого чайника, кілька разів помішайте ложечкою, двічі-тричі постукайте мельхіором по фаянсу країв, накрийте (до смаку) блюдцем і знайдіть на п’ять хвилин якусь іншу забавку (пульт від телевізора у цьому випадку найзручніший варіант, та якщо ви гурман – перелистайте побіжно томик Андруховича чи бодай Єшкілєва). Коли спливе магічний час, який потрібен для того, щоби молекули води поєднались у любовному сплетінні із ферментами кави, знову повторіть процедури помішування та постукування, додавши попередньо цукру, солі, кориці, меду чи того інгредієнта, на який здатна ваша кулінарна фантазія. Тепер сміло можна насолоджуватись новим днем, смакуючи гарячий трунок маленькими ковтками, як дегустують дорожезний елітний коньяк.

Але особисто я терпіти не можу всієї цієї суєти і пританцьовування навколо плити. Я відрізняюсь патологічною лінню, коли можу скористатись нагодою цього всього не робити. Зрештою, Бог дав людям розум, щоби вони заснували традицію кав’ярень. І в моєму місті її не наважуються порушувати. І я не виняток. Кожного ранку я заходжу на терасу (поки що жовтень і доволі тепло) закладу «Говорить Івано-Франківськ», вмощую свою п’яту точку в плетене мереживо крісла і замовляю філіжанку кави.

Кажуть, що люди – раби власних звичок. Отак і я не уявляю вже собі кави без типографічного запаху газетних побрехеньок. Та й перегляд преси скорочує очікування. А от палити цигарки – ні в якому разі! Цигарковий дим та смак кави – речі несумісні. Щось одне обов’язково замістить інше. Це те саме, що запивати перлину Грузії «Кіндзмараулі» водою «Рогатинська».

Зазвичай я самотній у такому уподобанні симбіозу кавового духу та паперової преси. Але чомусь не цього ранку.

-         Що ти бачиш перед собою? – десь ізбоку пролунав незнайомий чоловічий голос.

-         Натовп,  — якось аж занадто автоматично відповів я.

У сусіднє крісло всівся чоловік абсолютно звичайної зовнішності, яких тисячі й тисячі тисяч. Я не фізіогноміст, але на вигляд йому десь поміж сорок та п’ятдесят. Сині не нові джинси, біла футболка під спортивною курткою, кросівки, вибрита позавчора мармиза, типово стрижена голова. Тільки чисті, випещені руки привертали увагу зіниць. Їх бездоганний вигляд свідчив про те, що цей вимушений співучасник моїх кавових справ не працював на важкій роботі – занадто вже м’якою, майже прозорою була їхня шкіра. Білоручка. Я таких недолюблюю.

-         Ну хіба то натовп? Не сміши мене, — приходень поблажливо посміхнувся.

-         Не зрозумів…

-         Ну подивися туди, — і він пальцем ткнув у напрямку першої ж огрядної жінки, котра нагрузилась пакетами, як танкер контейнерами, й летіла повз ратушу так швидко, наче в центрі європейського міста за нею гнались середньовічні вовки-перевертні, — у неї сьогодні має бути свято. Приїдуть діти з онуками.

-         Ну і що тут такого?

-         А вона навіть не впевнена чи це добре, чи зле. Споконвічне протистояння світоглядів поколінь. Внуків люблять всі, а зятів – радше недооцінюють, не розуміють, а тому…

-         А мені що з того?

-         А у нього дуже непоступливий норов. Так, саме норов, бо він бик за гороскопом і в житті теж. Зять відмовляється називати тещу мамою. Де таке видано?

-         А мені що до того?! – ця розмова почала нагадувати зіпсований телефон.

-         Бідна донька. Батько її геть замучив своїми прикладами споконвічного маразматично-фанатичного поклоніння усім західняцько-сільсько-побутовим традиціям. Де ж таке видано?! Та ж його, себто батька, навчили шанувати старших, а доньчиного йолопа – ні. Мало, мало його в дитинстві лупасили березовим прутом. А діти їхні! Ти лиш подивись на тих вилупків! Поки дорослі вирішують глобальні питання їхньої родини, хто з них «В сраці був – гівно бачив», малі кулібіни доберуться до сірників на кухні.

-         Ну а мені що до того?!!

-         Та нічого. Тебе тільки сирени пожежні розбудять посеред ночі, бо вікна твого мешкання виходять на центральну дорогу. А он там. Ти подивись, придивись уважно! Бачиш того молодика у шкірянці минулого сторіччя? От сліпий… та отой… ходить якось так… не зовсім рівно. У нього – абстинентний синдром. Його дівка кинула учора зранку. Її інакше язик не повертається назвати. Аби не гірше. Продалась за дорогу каву в «Легенді», а тепер живе з надією на золоту каблучку. І це як мінімум.

-         Та, побухає тиждень і забуде.

-         Не забуде, не встигне. Бідака живе там, де дідько надобраніч каже, та ще й сам у великій хаті, яку батьки збудували на кревні, привезені з усіх закутків старого світу, себто Европи. А за нею починаються поля. А ще на подвір’ї стоїть стара стодола, яку не встигли знести. Сьогодні до нього прийде товариш. І навіть без фляшки.

-         Магазинів мало чи що? Скинуться, куплять та й нажруться, як свині.

-         Хріновий з тебе вгадувач. У друга буде набагато відповідальніша робота – зняти тіло з петлі і довести місцевим правоохоронцям, що він не верблюд.

-         Послухайте, пане, я віддаю належне вашому талантові вигадника, вам би трилери писати, та мені ці історії зовсім непотрібні, — поволі персона незнайомця та його балакучість починали грати на нервах не гірше дружини-істерички.

-         Та зажди ти, не нервуйся. Це ж цікаво! Диви – он бухгалтер теліпається на роботу.

-         А де на ньому написано, що то саме бухгалтер? Цей хлопчина може бути ким завгодно – студентом, промоутером, юристом чи, навіть, безробітним.

Мої заперечення потонули у зливі розлогого сміху.

-         Ну ти чудний! – мій співрозмовник сплеснув випещеними руками. – Та на чолі у нього це написано! А в очах – стра-а-ах. Дебет з кредитом не зійшлися. Він ще сподівається прийти на роботу раніше за всіх, щоб знайти накладну, яку забув додати до загалу. Не можна бути таким довірливим нехлюєм.

-         Він завинив перед вами, що удостоївся таких слів? Ви – його співробітник? – я переходив у фазу відкритої конфронтації, цей чоловік діяв на мене дражливо. Ще трохи – і десь у підсвідомості станеться нейронний вибух. Незнайомець дратував навіть уже тим, що зворохобив драглі цікавості оцими історійками, а радше тією впевненістю, з якою плів усі ці байки. За кого він себе має? Йому б у «Битву екстрасенсів». Та я й не міг перевірити його слова, а це зачіпало найбільше.

-         Та розслабся ти. Не знаю я його. Карма у нього така… погана. Так повелося, що всі війни через жінок, усі звільнення через курвів. Так, він молодий і перспективний. Був. Донині. Запам’ятай – жінка із вчорашнім совком у голові – це до біса мстиве створіння, яке не терпить у своєму кабінеті розумніших за неї. І не треба пароль залишати у незачиненій шухляді, бо такі гарпії можуть виправити будь-який документ поза твоєю спиною не моргнувши оком.

-         Але ж випливе…

-         Не випливе. Начальники-самодури люблять смачні пляцки і оральні процедури у робочий час. Попав пацан.

Поки дивний балакун тішив мене проектами чужих доль на сьогодні, я встиг допити каву. Пора. На мій поклик офіціант забрав розрахунок. Я встав з-за столу.

-         Приємно було вас послухати, та мушу йти. Мене, мабуть, уже чекають.

-         Не варто, — догнало мене біля виходу з тераси кав’ярні.

-         Не зрозумів… — я зустрівся поглядом із сірою зеленню очей чоловіка.

-         Ще рано.

-         У мене 10 хвилин, щоб дійти до… — звичним рухом я повернув механічний годинник на руці циферблатом до обличчя і побачив, як… стрілки швидко рухались назад, наче хтось переводив їх невидимою рукою. Кілька секунд і мій годинник зупинився на відмітці 8.00.

-         Ну я ж казав, що рано, — голос чоловіка вихопив мене зі здивування.

На дверях кав’ярні висіла червона табличка, яка повідомляла, що там «ЗАЧИНЕНО».

-         Ви… Як? Що відбувається? Ви хто такий?! Що ви собі дозволяєте?!!! – усередині піднімалась цунамічна хвиля обурення і… страху. Робилося по-справжньому «стрьомно».

-         Як на мене, трохи забагато запитань, щоби я отак запросто на них відповів, — приходень  підвівся, підійшов і простягнув руку для привітання. – Будьмо знайомі. Ян Ус – мешканець цього скромного прикарпатського містечка.

Я принципово не став тиснути його руку. Чоловік подивився на долоню, покрутив кілька разів рукою і опустив.

-         Ваше право.

Ян зійшов із дерева тераси на бруківку і попрямував до міської ратуші.

Якщо ви виросли в середовищі, де превалювали комуністичні ідеологеми, а дитячі ігри носили переважно російськомовний характер, та й усі сценарні слова передавалися з уст в уста виключно «великодержавною», то з легкістю згадаєте, як «казакі» полювали на «разбойніков», як дівчата з капронової та жестяної кришок робили «бітку» для «класіків», як «важатий» мав подати «піанєра», щоби той, немов кеглі, розметав своєю тушою вишикуваний стрій противників. і, напевно, в усьому Радянському Союзі не знайшлося б дитини, яка б не знала магічних слів «морє валнуєца трі, марская фігура замрі!» — і всі гравці завмирали в тих чудернацьких позах, у яких заскочив їх звук цього чарівного замовляння. Ведучий повинен був відгадати, кого зображує кожна така імпровізована морська фігура, котрі стояли то на одній нозі, то розкинувши руки, наче гілки дерева, то накарачки, імітуючи якусь хижу тварину, — кому на що фантазії вистачало.

От і зараз я бачив перед собою щось подібне на площі Ринок. Люди позастигали, як воскові фігури в музеї мадам Тюссо. Один лише Ян відсвічував червоною підошвою кросівок та елегантно шарудів джинсом. Усе зупинилось: і автівки на півдорозі, і ранковий вітер, і навіть стрілки годинника на майже пятдесятиметровій башті, увінчаній шоломом золотого купола.

Описати свої відчуття в такі хвилини практично нереально. Занадто багато психологічних тонів перемішалось десь коло пупця: і страх, і обурення, і здивування, і захоплення, і цікавість. Я відчув, як остання роздирає мозок, пожирає нутро. Відчуття було таке, як у малої дитини, котра пхає залізну спицю від бабусиного плетива у розетку, знаючи, що цього робити не можна. Але ж хочеться! Попри те, що усі наявні інстинкти велетенським «Титаніком» гули в голові: «ТІКАЙ!» Та що зі мною станеться? Достатньо було проковтнути комок слини, й інстинктивний «Титанік» потонув, а я попрямував за своїм новим знайомим.

Єй, які ж то люди смішні, коли не встигають щось доказати на емоціях! Витаращені очиська, руки розправлені, мов крила для польоту, розчепірені пальці, відкриті гроти писків, різнобарвні мімічні казуси. Здивування – та ти що?! – злість – ах так! – образа – за що? – радість – клас-с-с! – недолугість – га-а-а? Емоції…  Не було б їх – нецікаво було б жити.

Я сновигав попри ті емоції і роздивлявся. Думав, вгадував, чим живуть сучасні люди, якими проблемами. Обмацував рукави, черевики, щипав за щоки, смикав за волосся, кричав у вуха – ці несподівані скульптури зараз нічого не бачили, не чули і не відчували. Дивина та й годі…

-         Хочеш залізти їй до голови? – Ян помітив мій інтерес до однієї дівчини у зеленому плащі та волоссям кольору стиглої пшениці. З її маленьких вушних раковин елегантно стриміли чорні цятки навушників. Два дроти сходились на лінії грудей і губилися десь у внутрішній кишені плаща. Що вона слухає? З простору пластикових кульок нічого не лунало. Схоже, що дівчина кудись квапилась – занадто широкий крок та розмах рук, як для спокійної ходи.

-         Та вона нецікава, звичайна. Облиш її.

-         А хто це?

-         Та, по суті, ніхто. Працює-вчиться-працює-вчиться. Ні сім’ї, ні подруг, ні кавалера пристойного. Навіть кота у квартирі немає, бо додому приходить здебільшого ночувати. Одні книги, книги, книги. Ну хіба можна так жити? Маячня.

-         Самотність…

-         Та що ти переймаєшся? Ще трохи – і вона знайде свою половинку. Тільки я не розумію, для чого їй це потрібно. Чоловік її мрії намалює великий жирний хрест на її кар’єрі  археолога, зробить трьох дітей, поїде на заробітки у сусідню країну і раз на місяць висилатиме по 300 баксів, щоби «дружина і діти ні в чому собі не відмовляли».

-         Цинізм вищої проби…

-         Але тоді вона стане цікавою у плані особистого страждання. А зараз це ніхто. Живе історією і тішиться з того.

-         Жах який…

-         А ти сентиментальний, хлопе. Ха-ха-ха! Та перестань. Чи мало таких по світу ходить? І у кожного – своя історія і власна правда.

Я не добрав, що відповісти і рушив далі. Але гіпертрофована останніми подіями цікавість змушувала раз-по-раз оглядатися кутиками очей на жіночу постать, активно обмацюючи, майже непристойно лапаючи поглядом розв’язаний пояс плаща та кучері. А вона мені сподобалась, качка би го копнула! У мене ніколи не було жінки з осяяно-спокійним вигином вуст.

А Ян уже був біля ратуші.

-         Та не страждаю я сентиментами! – я вперше, мабуть від часів розбещеної юності зробив спробу виправдатись і вивісив таким чином власні почування, наче ярлик на товарі. Праця керівником відділу вимагає стриманості й внутрішньої дисципліни, щоб ніколи нікому не пояснювати мотивів особистих вчинків та переживань. Десять років я виховував своє его майже спартанськими зусиллями. Десять років коту під хвіст!

Ус на ходу розвернувся до мене і багатозначно підняв угору вказівний палець. Я внутрішньо згрупувався для рецепції репліки.

-         Та ну тебе… — чоловік махнув рукою і попростував далі.

Я оторопів. Ну й нахаба! Всередині з новою силою почало визрівати бажання прямої конфронтації. Але індекси цікавості зашкалювали. Чому усе відбувається саме сьогодні й саме зі мною? І хто такий цей Ян Ус, якого я так і не зміг догнати. Я побачив, як спина у спортивній куртці щезла за дверима Краєзнавчого музею. Зате для моєї персональної туші білий металопластик був зачинений. У серцевих камерах замість крові запульсувала розгубленість.

Ну то й що? Не пускають, та й не треба! Обійдусь!

Робити нічого. Я попростував до Центрального ринку з надією зустріти хоча б одного розчаклованого гомініда.

Марно. Все марно. Місто якимось дивним чином перетворилося на штучний макет проекту під назвою «Івано-Франківськ». Я намагався розтормошити кількох застигликів. Безрезультатно. Скляні очі, тверді закам’янілі кінцівки, холодні, як лід.

Але не можна сказати, що ситуація не мала жодних переваг. Тепер я міг з легкістю проникнути у будь-який автомобіль і поїхати з цього місця світ за очі у пошуках незаконсервованих якимось диваком форм, ще придатних до життя.

Ніколи не думав, що людське тіло настільки важке. Я заледве виштовхав якогось чоловіка зі сріблястого «Ford»а», акуратно поклавши його на сіре полотно дороги.

-         Вибачте, але я не маю іншого вибору, — нахилився я над зосередженим обличчям. – Думаю, що ви би мене зрозуміли, хоч вам зараз не до моїх виправдань.

Ключ стримів у замку. Я повернув його. Під капотом легенько задеренчало, що привело мене в стан невимовної радості. Але не надовго. Через кілька секунд машина пчихнула й затихла. І друга, і третя, і кільканадцята спроба не увінчались успіхом. Не помагав навіть стандартний у таких випадках набір не вельми пристойних слів та жестів. Щоб заспокоїтись, я, глибоко дихаючи, поклався головою на руль. Без паніки! Без паніки! Без пані…

-         Не заводиться?

Від несподіваного переляку я аж підскочив і гепнувся об дах авто. То був Ян. Він сперся рукою на опущене віконце дверцят і уважно придивлявся до того, як я масажую травмоване місце, аби зменшити біль. Як він мене знайшов? Що він робив у музеї?

-         Ходімо, — кинув чоловік і пішов кудись геть від машини.

Мабуть, Ян не збирався зараз встрявати зі мною в полеміку, навіть якщо запитання, що мучили мене, написані на обличчі. Але поки що він був єдиною можливістю дізнатись і зрозуміти, що відбувається, бо я дедалі більше почав відчувати себе загнаним у глухий кут звіром. Мені не залишалось нічого іншого, як покірною собачкою побігти за дивним чоловіком, який усе про всіх знав, умів переводити стрілки годинника якимось телепатичним методом і  зупиняти важелі світового руху.

Позаяк Ян не ходив, а майже біг, то догнав я його тільки тоді, коли він зупинився біля кованих воріт, котрі приховують таємниці одного старого будинку, з якого, мабуть, колись  починалась уся метафізика та онтологія міста.

Ян стояв і любовно гладив чорний метал огорожі, час від часу дотуляючись до нього небритими щоками, наче б то за ним починалася його вотчина.

-         Це ж палац Потоцьких! – невже я наївно думав, що приходень цього не знає?

-         О так! Потоцьких. Палац втраченої слави. Ми повинні зайти.

-         Це неможливо. Будівля на реставрації. Охоронець не пустить.

-         А що мені сторож?

Дійсно, що йому один дядько, коли усі люди в місті одночасно стали потенційними експонатами мавзолею.

Кілька нехитрих маніпуляцій руками – і колодка, що гордовито висіла на брамі, валялась тепер поодаль у траві. З легким скрипінням стальний масив прочинився.

-         Звідки у вас ключі від брами?

-         В музеї позичив.

Колись давно це була одна з найвеличніших споруд міста з красивим парком та алеями. Пани в давнину кохались у садах та квітах. Перемелений століттями та перероблений людьми, колись представницького типу палац польсько-українського графа зараз являв собою жалюгідне видовище, скоріше навіть явище на тілі колишнього архаїчно-вільнодумного Станіславова, а тепер урбанізованого Івано-Франківська. Військові часів республіки рад не вміли належним чином обслуговувати та утримувати історично важливі споруди. Бо та влада окрім колгоспів та лозунгів нічого більше не потребувала. Хоч і якимось чином усвідомлюючи силу та потугу мистецтва, вони зуміли спотворити його сутність до неможливості, викристалізувавши абсолютно штучний напрям у ньому – совково-хвалебний. (Це вони успішно зробили й з іншими галузями людського існування, такими як освіта, правосуддя, телебачення. Мовчу уже про світоглядні принципи та засади.)Усе, що було відмінним, що суперечило догмам, нахабно нав’язаним верхівкою, оголошувалось поза законом, як прояв буржуазно-націоналістичних настроїв. Радянщина ще й зараз стоїть привидом за спинами багатьох уже нібито вільних людей, а наслідки розгрібаємо дотепер. Одним з них і ця пустка з побитими вікнами і подекуди з розписаною вуличною шантрапою фанерою замість шкла. Я розумів, що, заходячи у двір, де колись усе було просякнуте духом старої аристократії від діда-прадіда, я доторкаюсь мікрофібрами аури до історичної правди. Та все ж картинка викришеної цегли та потрісканих стін справляла гнітюче враження. Хотілося відійти звідси якнайдалі. Якби не Ян і застигле місто…

-         Нам туди, — чоловік почвалав до головного входу основного триповерхового корпусу.

Коричневі дерев’яні двері без нарікань впустили нас до утроби будинку. Зробивши з палацу казарму, спочатку австрійській солдати, а потім послідовники марксизму-ленінізму, котрі навіть уявлення зеленого не мали про справжню культуру (а звідки вони мали змогу дізнатись про мистецькі цінності в тих умовах? Хто би ризикнув навчити їх такої премудрості?), знищили усе, що могли, а час довершив.

Поки я розглядав облуплені стіни, почало відбуватись щось неймовірне. Звідкись із глибини будинку в простір почали вливатись м’які звуки Віденського вальсу.

-         Яне, ви це чуєте? Ви чуєте музику?

Та Ус нічого не відповів. Зате вирішив піднятися гвинтовими сходами на другий поверх. Він прямував точно на звук. Акорди лунали щораз ближче. І от ми опинилися у великій залі. Це була велетенська кімната, призначена, швидше за все, для світських урочистостей та прийомів. Колись, мабуть, вона мала зовсім інший вигляд: розкішний дубовий паркет, оздоблені стіни, дорогі меблі та канделябри. Можна тільки здогадуватись, як жила місцева аристократія, котра дозволяла приймати у себе навіть Яна ІІІ Собеського та французьку правлячу верхівку. Зараз від минулої величі не залишилось нічого, окрім стін, які поступово розвалюються на очах, де коридорами блукає привид посткомуністичного запустіння.

Та в даний момент я з подивом подивляв граційні пари, що синхронно вальсували на крихтах обдертої штукатурки, що густо встеляли вишурувану підлогу. А в одному з кутів зали на невеликому підвищенні махав смичками струнний квінтет у чорних фраках.

-         Присядемо? – чоловік вказав на два антикварних крісла попри стіну, між якими стояв такого ж типу невеличкий столик для аперитиву із шампанським у відерку та келихами.

Ян вправно відкоркував пляшку, а через мить в обіймах кришталю виблискувало ігристе. Чоловік першим підняв келих:

-         За знайомство!

-         Я не вживаю зранку спиртного.

-         Та не тупи. Відчуй себе хоча б раз аристократом, а не дегенератом, — він пригубив шампанське. – Ум-м-м! – задоволено замігикав чоловік. – Кайф! Справжнє «Теттенже». Ти не знаєш, від чого відмовляєшся. Ковтни, не будь дурнем. Не кожного дня випадає таке щастя.

-         Ви привели мене сюди, щоби ображати? – та ці слова були швидше ширмою, аніж справжнім обуренням. Дійсно, відмовляються здебільшого тільки бовдури.

-         Ні, не для цього. Але ще не час. Випий.

Я без вагання схопив келих і зробив ковток, потім ще і ще. Кришталь вмить зігрівся у моїх руках, а от напій був холодним, наче кринична вода, і до дідька смачнючим. Я смакував і розглядав публіку. Їхні пишні сукні, розшиті французьким мереживом, парчею та золотом, їхні різнобарвні коштовності, від котрих сліпли очі, їхні перуки вікторіанської моди, створювали різкий контраст із сучасним жебрацьким станом приміщення та потьмянілими вікнами, які ледь пропускали крізь себе часточки сонячного світла. Тому в напівтемряві я не бачив їхніх облич.

-         А що це за люди? – запитав я в Уса.

Шампанське розлилось по тілу легким хмелем. Ян знову наповнив спорожнілий келих.

-         Ти головне не відволікайся від процесу, мій друже. І все буде добре.

Уся ця історія, яка знайшла місце в моєму житті одного погожого жовтневого ранку, була вище мого розуміння. Та я вже почав звикати до неоднозначності того, що відбувається навколо мене. Ці середньовічні постаті, цей мій новий нав’язаний знайомий, що привів мене у закинутий будинок, про який ходить в народі безліч легенд та домислів. Моє логічне мислення з цим не справлялось, тому залишалось тільки пити.

Після другого келиха був третій, після третього – четвертий. Ця пляшка якась бездонна. Гурт хлопців у фраках виконував музичні замальовки щоразу пришвидшуючи темп. Танець же не нагадував благородний вальс, а радше мікрошабашну вакханалію африканського племені. А я все глибше і глибше поринав у алкогольну ейфорію. Серце і пульс тепер синхронізувалися з кожним тупотом каблуків, як гаджет із комп’ютером.

Раптом музика стихла, присутні завмерли. Ян повільно встав з крісла і усі повернулися фізіономіями до нього.

-         Діти мої, нащадки великого роду! – урочисто почав чоловік.

-         То вони – твої діти? Хе-хе, — я вже заледве вертів язиком у роті, але не міг не вставити власних п’ять копійок. – я думаю хто ти є, а то виходить, що ти – багатодітний батько! Коли встиг? Ги-ги-ги…

Але Ян не звертав на мої незграбні слова ніякої уваги.

-         Я знаю, — продовжував він, — що цей палац, ваш дім, ваш оплот став для вас також і в’язницею, гетто. Але недалеко той час, коли ви остаточно насититесь і укріпитесь, щоби вийти на волю. І тоді настане час розплати для тих, хто поглумився з пам’яті про цей славний рід.

-         А що ж ти поселив своїх дітей у такому свинарнику? – не вгавав я.

-         Два століття такі, як оцей, — Ян вказав пальцем на мене, — розорювали родинне гніздо, паплюжили його й надалі продовжують це робити ще завзятіше.

-         А до чого тут я? – мене такі заяви оратора в джинсах розгнівили. – А я тут ні до чого!

-         Ще трохи, і ми зможемо відродити справедливість. Ми вийдемо з цієї темниці й примусимо мешканців цього невдячного міста знемагати від жаху, поки вони не зроблять те, що повинні – не повернуть колишню велич дому Потоцьких, до якого ви всі належите. Тому пощади не буде!

-         Потоцьких? – попри хміль до мене почало доходити, чому цей дивак з такою ніжністю та обережністю доторкався до всього, що знаходилось у цій садибі. – Ти – ніякий не Ян Ус. Ти – Ян Потоцький, один із засновників шляхетського роду, — мені ставало зле. — Але як? Нащо ти мене сюди привів?

А чоловік продовжував.

-         Сьогодні знаменний день! Ми залишились за два кроки до омріяної мети. Це жертвопринесення – передостаннє.

Присутні задоволено загули.

-         Нам залишилось дочекатись ще одного повного місяця і тоді Станіслав здригнеться від болю! Вони відчують усе те запустіння та покинутість, на яку нарекли нас. Ми розграбуємо їхні душі, як вони – цей палац. Їхні життя розсипляться, як розсипаються стіни нашого дому.

У шляхетному натовпі почалось справжнє біснування.

-         Ось перед вами передостання жертва, ще один щабель до нашого визволення! – Ян уп’явся сіро-зеленим поглядом у мою постать.

Я протверезів в один момент, коли нарешті зрозумів, до чого зводилась уся риторика старого Потоцького, і коли я побачив, що та купа шовку, парчі та коштовностей рушила до мене з простягнутими руками. І тепер мені вдалося розгледіти їхні обличчя. Це були голі черепи з прогнилими зубами й пустками замість очей. «Це все!», — промайнуло в голові. Холод огорнув кінцівки, а до горла підступило усе випите «Теттенже».

Я не встиг навіть крикнути.

Усі подальші події я бачив, немов десь ізбоку і нічого не відчував, ніби і не зі мною усе це сталось. Аристократичні кістяки роду Потоцьких блискавично накинулися на мене. Вони рвали тіло руками і зубами на шматки, розтягували костомахи по закапелках зали, обгризаючи та обсмоктуючи їх там із завзятістю скажених псів. За останні маслаки взагалі зчинилась бійка. Ян же стояв осторонь, склавши руки перед собою, і щось тихо шепотів у підлогу із закоченими очима.

Раптом я відчув, як мене щось тягне догори. Ось я уже під стелею, а через мить – над дірявим дахом будинку. Коли я прийшов сюди, був ранок, а тепер наді мною сяяла біла тарілка місяця. Я завис, не маючи змоги й сили рушити в будь-який бік, хоч і осмислював свою невагомість. Та довго мені висіти не довелось. Від башти ратуші відділився великий білий птах, схожий на орла-альбіноса, і полетів до мене. Червоні очі пернатого створіння відсвічували зловісним вогнем. «Тікати!» Але я не власний над своїм тілом (чи вже духом?). Кричати! Та де там! Німота скувала язик, наче оковами.

Подоба орла схопила мене кігтями, понесла за місто. Летіли довго. В темряві мало що можна було розібрати, тому я на знав, де ми. Та через деякий час у побачив, а швидше здогадався, що птаха зі мною в кігтях почала кружляти над полем, опускаючись все нижче й нижче. Посеред цього поля я побачив великий колодязь, обкладений білим камінням. Білий орел несподівано розтулив кігті, а я полетів прямо у колодязну темряву, птах враз розсипався на безліч великих цвяхів, котрі падали слідом за мною.

-         Треба було не встрявати в розмову з тим дивним чоловіком, — такою була остання думка перед тим, як метал почав вгрузатися у мене.

Аж тоді я прокинувся.

Серце навіжено калатало. На годиннику світилася сьома ранку. За вікном – білий день. Вгамувавши головний орган кровообігу контрастним душем, я почав поволі збиратися на роботу.

Так, мені наснилися жахіття, дія якого розпочиналась у моїй улюбленійкав’ярні-балачці. Якщо врахувати, що останнім часом я захопився історією роду Потоцьких, а особливо легендами про їхню садибу, котра поволі руйнується на очах у байдужих містян, і, якщо вірити старому Фрейду, то усі мої візії – це продукт власного обурення від поводження людей з історичними пам’ятками. Це нормально. Але неприємний осад все ж муляв душу. Проте зраджувати старі звички я не збирався. Ну аж занадто я лінивий, щоби готувати собі каву самотужки, та й не володію потрібними для цього навичками.

Поки я дійшов до кав’ярні, відлуння сну під діями прямого сонячного проміння встигло розвіятись. По дорозі я придбав свіжий номер «Галичини». І тепер, щоб заповнити чимось хвилини чекання, поки принесуть ароматний коричнево-коричний напій, занурився у світові новини.

-         Що ти бачиш перед собою? – несподівано почув я чоловічий голос десь ізбоку.

Сказати, що я внутрішньо скам’янів – це не сказати нічого. Невже мій сон почав матеріалізуватись? Мені захотілось чимдуж вискочити з крісла і побігти геть якнайдалі. Я ще кави не випив, а тиск уже підскочив до фантастичної відмітки. Я повільно повернувся в той бік, звідки пролунав голос, панічно боячись побачити сіро-зелені очі та спортивну чоловічу куртку. Я повільно повернувся в той бік, звідки пролунав голос...

Калуш, 5.02.2014 р.